Улов до Дня рибалки. Сезон 2018/19. Впольовані «Золоті рибки» (Частина 2)

Акторка Кріс Мігель дісталася до Києва на фестиваль театрів ляльок pUPpet з бразильського міста Сан Паоло. Вона живенька, юркенька, органічна та просто неперевершена. Одна перед глядацькою залою за допомоги інструментарію театру ляльок розігрує адаптовану для юного глядача історію Кармен. Вистава має назву «Карменсіта» (реж. Данило Томік). Темпераменту у виставі стільки, що сама Кармен мала б позаздрити. З маленької валізи народжується вистава. Актриса знищує мовний бар’єр, зачаровує глядача, залучає до інтерактивних епізодів постановки та просто запалює простір. Пристрасть Іспанії помножена на бразильські вогники разом видають справжнє виверження вулкану.

Вистава Вроцлавського театру ляльок «Burza» («Буря») в постановці Марека Закостелецького – це хай-тек на основі безсмертного Шекспіра. Тут склалося усе – і драматургічний матеріал, який дає безмежні можливості трактування, і щире бажання постановників зацікавити класичним матеріалом юного глядача. А вийшло так, що від результату не відірватися ані малим, ані дорослим, які їх супроводжують до театру.

Найсильнішим враженням з баченого на I Міжнародному фестивалі фізичного театру Mime Wave Festival – вистава студентської програми «Gerben de Johg and Hali Neto» від Amsterdam Academy of Theater and Dance. Безсловесний дует на сцені проживає бурхливий розвиток подій та карколомні перевтілення. Візуальна простота має потужний ефект сприйняття під час перегляду. Доволі монотонний та неквапливий початок переходить у динамічний розвиток та просто злітає у фінальній кульмінаційний точці.

Вистава «Diary of a Madman» («Нотатки божевільного») за Гоголем час від часу приїздить до Києва, тому цілком можливо впіймати наступний показ, та побачити, що таке справжні акторські можливості. Ілля Волох у постановці Євгена Лазарєва у майже порожньому просторі вибудовує ціле місто свого божевільного персонажу, сам-один емоційно наповнює сцену за розливається глядацькою залою. Про те, що вистава грається англійською, й взагалі забуваєш – настільки дієвість актора є першочерговою та домінуючою. Після подібних вистав зі співчуттям починаєш ставитися до недоакторів, які намагаються видавити з себе бодай щось взагалі.

«Маргарита і Абульфаз» – тонка та глибока вистава – жіноча триєдність з Львівського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Ю. Дрогобича. За текстом Світлани Алексієвич розгортається полотно долі героїні Олени Дудич у постановці Ірини Калашнікової (якщо побачите цю виставу із зазначеним режисером-чоловіком – а такий кричущий епізод мав місце – подивіться уважно, та дайте собі відповідь на одне питання – чи ладен чоловік проникнути настільки глибоко до жіночої природи). Промінь світла, стілець та багатофункціональна сукня – це вичерпний набір для того, щоб перейнятися відвертою сповіддю.

Вистава «Скажена голубка» на фестивалі була представлена Дніпровським Телетеатром, хоча трішки пізніше режисерка Людмила Колосович цією самою п’єсою Тетяни Іващенко започаткую власний новий театр. Але то згодом. Наразі – театрально-художнє полотно з життя Фріди Кало. Пристрастей – вдосталь, режисерських вигадок – скільки завгодно, акторські роботи – також присутні. Вистава виглядає цільною та яскравою.

У Андерсена казка про «Стару вітряницю» – кроха – кілька строчок. У постановці Сергія Брижаня цей куцеватий текст отримує повноцінне наповнення. І до моралі датського казкаря додається непересічна історія, відтворена на сцені із застосуванням інструментарію театру ляльок. Життєвий цикл Вітряниці прокручується перед очими глядача із виключно людськими емоціями та побутовими ситуаціями. Дерев’яну споруду наповнює людяністю виконавиця титульної ролі Наталія Брижань.

Бенефіс літнього акторського складу Кіровоградського академічного українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького відбувся у виставі «Чотири дружини одного Івана» (реж. Євген Курман). Квартет старих моторних жіночок, які окучують одного старого у мінімалістичному псевдо-східному стилі із гіперболізованими елементами. Єдине, що без гіперболізації – акторські бенефіси, і навіть у тому випадку, коли актриса грає німу.

Закарпатський обласний угорський драматичний театр з міста Берегово грає вистави угорською. За задумом режисера Олега Мельничука, в основу вистави «Remete és Hatujjú (RH+)» покладено твори Річарда Баха, Віктора Пелевіна та Джорджа Орвелла. Скроєно все дуже ладно, вийшла яскрава палітра, на яку працює і художнє рішення вистави, і яскраві акторські роботи і, звісно, цікаве й переконливе режисерське вирішення.

«Уявний хворий» Харківського державного академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва цього сезону повторно потрапляє до огляду. І як вистава, яка ще більше відстоялася, налилася соком та відпустила певні стяжувальні елементи – справила дуже приємне враження. Гомерічно смішний текст Мольєра, нескінченні режисерські вигадки Оксани Дмітрієвої, придумкуваті ляльки Наталії Денисової, акторська робота в нічній сорочці В’ячеслава Гіндіна та всього злагодженого акторського ансамбля…

Вистава «Вій. Докудрама» Чернігівського українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка, попри потужну внутрішню незгоду із драматургічною основою (свого часу порівняв виставу із стільцем, де мало бути чотири ніжки, але одну відірвали), знаходиться в золоті колекції. Режисер Андрій Бакіров створив вражаюче полотно великої сцени, кожна сцена якої сочиться професійністю відношення до професії, азартом та натхненням створювати рівневий та конкурентний продукт. Дуже приємна робота.

Почну з умовно київського колективу, і єдиного дитячого у переліку. Мова про Дитячий драматичний театр «Експромт» Вишгородського міського центру художньо-естетичної творчості учнівської молоді «Джерело». Дітвора показувала «Острів скарбів», а постановки текстів, які вже мають яскраве медійне втілення – це завжди величезний ризик для порівняння. Робота режисерки Альони Петлярської унеможливила будь-які порівняння – на сцені абсолютно самостійна робота, із вдалими знахідками, із адаптацією матеріалу під особливості акторського складу, використання того наявного мінімума сценографічних можливостей для отримання максиму виразних засобів.

Називати «Кольорові ігри» виставою можна хіба що з обережністю. Із тією обережністю, яка притаманна всьому, де відбувається дотик до маленької, новонародженої людини. Це колабораційний проект київського театру «Дах» та вільнюсівського хореографічного театру «Dansema». Біруте Баневічуте на перехресті бейбі-театру, хореографічних та театральних основ склала пазлик-провідник юного глядача у чарівний світ театру. І спостерігаючи за перебігом подій та реакцією глядачів, розумію, що подібне лагідне введення дитинки до театрального світу суттєво запобігатиме в подальшому #травмамистецтва.

Виставу «Самотня леді» режисера Петра Ільченка на малій сцені Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка дивився на восьмому році її існування. До того, це бенефісна роль нинішньої рекордсменки з театрального стажу у 83 роки Галини Яблонської. І, може здаватися, що робота – не більше ніж уклін поважному вікові, та й годі. І в цьому – головна помилка. Бо попри усі упередження – на сцені – вистава! Це ні в якому разі не гонитва за новими формами та стилем. Класичний підхід до цільнокроєної режисури, каскадний наплив у розвитку, і настільки резонуючі нотки головної виконавиці до своєї героїні, що увесь сценічний простір просто пронизано персонефікацією бенефіціантки.

Вистава «The Birthday Party» від ProEnglish Theatre особисто для мене стала сатисфакцієй Гарольда Пінтера на київській сцені. Було, почав боятися імені цього драматурга на українські театральній афіші. Але, Татьяна Шелепко у своїй роботі вдалася не до тексту, що у Пінтера дорівнює провалу, а саме до головного другого змісту. А витриманий стиль вистави із чудовим художнім смаком – довершили картину. Мова оригіналу (без можливого спотворення тексту), чудова англійська, легка акторська гра, продумана режисерська робота. Такого Пінтера я готовий дивитися!

Виставу «Під небом синім» Київський національний академічний театр оперети переніс на Сцену 77 (та, що під дахом). Єдине що не перенесли – це географію глядацької розсадки. Випестувана режисура Тамари Трунової охоплює увесь простір, включно із підлогою. А при переносі цього не врахували, тому сцени на підлозі доступні хіба що першому ряду. Хоча, можливо, за минулий рік ситуацію могли виправити. Тому безпосередньо до вистави, яка дивним чином опинилася у номінації «Експерименту» премії GRA. Адже тут не про експеримент в сенсі пошуку. Тут про виробництво якісного продукту мінімальними засобами. Головний у виставі – Актор. А в цій виставі – акторський ансамбль. Все до нюансів – навіть пари, які не працюють той чи інший епізод продовжують активне існувати у просторі виставі, а не випадають з неї. Насолода!

Тамара Трунова – режисерка і наступної вистави золотого переліку. На момент перегляду, «Погані дороги» були незалежним проектом (а вже згодом отримали прописку у Театрі на Лівому березі). Мінус вистави – один – її закон’юктурна драматургія. Все решта – одні плюси. Від генеральної лінії, яка триває протягом цього театрального роуд-муві, до родзинок кожної окремої історії. Круті акторські роботи, використаний на повну сценічний простір… В Театрі драми і комедій певно все інакше, й цілком можливо, що в певному сенсі то вже й інша вистава… Будемо бачити…

А ось «ГолохвастOff» від початку був поставлений Анастасією Осмоловською в просторі великої сцени Театру на лівому березі Дніпра. У кожного наступного режисера, який бере в руки надвідомий текст до постановки – одне завдання – унеможливити порівняння. Із таким порався свого часу Віктор Шулаков (його режисер безсмертної кінострічки Віктор Іванов відкритим текстом відмовляв від гарантованого «провалу»). «ГолохвастOff» в цьому сенсі виграв – він незрівнянний. Більш того, вистава максимально не типова помірному київському театральному життю – вона швидка, динамічна, гостра та непередбачувана (незважаючи на канонічний сюжет). Блискучі всі, а Кукуюк із живим музичним виконанням – особливо.

Від «Віталіка» не треба вимагати глибини думки, чистого погляду та правильних вчинків. Він, звісно, «Улісс», але в сімейних трусах та весільній сукні. Він Улісс свого часу, своїх реалій. І, власне, на цьому СВОЄМУ «Дикий театр» в особі режисера Максима Голенка і вибудовує виставу. За візуальною розхлябаністю титульного персонажу – продумана та вибудована режисура. Складена вистава у такий спосіб, що глядач проходить низку емоційних переходів та отримує живлення для роздумів не про долі держав, а про себе самого, такого, яким є, із усією соєю «вітальківостю».

Ще одна вистава Максима Голенка – «Зойчина квартира» у просторі Київського академічного драматичного театру на Подолі. Того разу стався збій, і я потрапив на прем’єрний показ, яких намагаюся уникати. До того дуже не поталанило із публікою в залі – глядач сидів дуже неживим. Його, певно, не попередили, що у Булгакова – це комедія. Постановка неймовірно вдала за всіма параметрами, а з точки зору опанування природи смішного – особливо. Текст крізь століття лише зміцнішав. Єдиною купюрою стала заміна барижної національності, що спрацьовує й взагалі на точність у деталях. Особлива перлинка вистави – Катерина Рубашкіна. Весь інший акторський склад – блискучий, а вона – сама органіка та переконливість. Хочеться цю саму виставу переглянути із більш відповідними глядачем…

Вистава «Біля мого вікна» – також з репертуару Театру на Подолі. Хоча, за відношенням до неї, більше схоже на прийомну й не дуже улюблену дитину – найпаршивіші постановки театру мають круті афіші, а вокальна моновистава так і рекламується темними фотографіями. Посередня промоція, безумовно, заважає наповненню глядачами. А увагу є від чого не відірвати. Виставу створено у досить рідкісному для столиці жанрі пісенної розповіді. В основі – жіночій монолог біля зимового кухонного вікна із видом на Новий Рік, який доведеться зустрічати на самоті. Пісні Леоніда Сергеєва навіть не підозрювали, що вони настільки про жіночу важку долю… Філігранна режисура Олександра Білозуба та тонка акторська робота Ірини Калашнікової… До такої вистави ще б притомний медійний супровід…

Виставу «Блуд» режисера Андрія Попова в Українському малому драматичному театрі не можна дивитися, концентруючись на жалюгідному оформленні сцени. Більш того, не можна йти на Пелевіна, за мотивами «Священної книги перевертня» й створена ця вистава. Тут швидше про вправне жонглювання похідним романом; теми, на яку хотілося поговорити та класні акторські роботи, які вийшли у результаті. Яскравий приклад того, що вправній режисурі підвладно багато чого.

Якщо налаштуватися на правильно хвилю, то «Android. Номер на твоїй спині» – неймовірно іронічна робота Богдана Поліщука в тому самому Малому театрі. Стирільність та монотонність, наполегливість та покора, удаване керуванням діями (швидше дії керують тобою)… Вистава вхопила сьогодення за хвіст, та загорнула до театральної обгортки. Ціла низка ситуацій настільки резонують з повсякденним користуванням геджетів, що виставу дивитися без сміху неможливо. І байдуже, що люди арфімометрового періоду, які зустрічаються поруч на виставі, до тями не візьмуть причину смішного… Вони поки що не під владою Андроїда…

Французький режисер Жуль Одрі заявляє, що «Сьогодні вечері не буде». Не буде її у Йосипа Сталіна, якому доводиться зійти з керівного марафону на користь своїх більш молодих конкурентів. Але не буде її й у кожного керівника, байдуже якого рівня влади (хоча б навіть авторитарний шкільний учитель), який ставе себе в матрицю тиранії. Вистава багатошарова, відбувається на відстані руки від глядача, непередбачувана та динамічно добігаюча до свого запрограмованого фіналу. У виставі є певні моменти щодо типології розподілу ролей, але компенсуються вони класною акторською роботою та живим музичним виконанням, яке підкреслює одвічну боротьбу з неменш одвічними повторами одного й того самого сюжету.

Шекспірівська історія, повторення якої хотілося б зрештою уникнути, але заважає помилка не вивченого уроку історії. Тож, сюжет й понині актуальний. «Річарда III» в «Золотих воротах» поставила німецька режисерка Корнелія Кромбгольц. Світ стає дедалі рівноправнішим, тому на епітети «Мерзенний виплід батькового лона! Безчесне дрантя! Погань!..» рівноправно претендують обидві статі. Вистава поставлена максимально фемінистично – всі ролі розподілені між жінками. Певна іграшковість на якомусь етапі продивляється – пісочниця, дитячі забавки тощо – але за безневинними забавками приходять занадто криваві підсумки. Вистава гучна та яскрава, але конче потребує постійного нагляду (в ідеалі режисерського) – адже моментами, де є можливість плюсануть задля власної бенефісності, таке може відбуватися. Хоча, режисерська цілісність та глядацька цінність вистави – на висоті.

Хочемо ми того, чи противимося, але український театр змінюється! І відбувається це не через покалічені академізмом театри, режисерів та постановки. А через відкритість кордонів. Через те, що порівняння український театр все ще не витримує, ані за загальним рівнем виконавчої майстерності, ані в площині суспільної дискусії. Серед першопрохідців – «Каліки» Стаса Жиркова, які витряхують увесь нанесений мотлох підліткових вистав, й з першої ноти самоперекладаються на мову своєї основної цільової. Екзальтовані дорослі плескаючи у долоні залишають зал, але вистава ані про них, ані для них. Знову-таки – візуальний мінімалізм, ресурсний текст, грамотна й обережна режисура та яскраві акторськи роботи. Блискуче. Гостро-блискуче.

Про те, що театр – не музей, «Золоті ворота» не просто декларують, а й доводять це власними постановками. Місць, де можна «скуштувати» театрального нафталіну – вистачає. А де є можливість вгледітися у дзеркальне відображення, і побачити себе без жабо та кріолінів – по пальцях руки. «Отелло/Україна/Facebook» виводить глядача із самнамбулічного стану аморфного спостерігача, та безжально шмагає на кожному етапі – яскрава промоція (якої однієї було б цілком достатньо для того, щоб вистава вже сталася), перепрочитання шекспірівських сюжетів (хоча, цей «Отелло» – взагалі не той «Отелло»), поєднання малопоєднаного, стильно-лоскутово срежисовано, провокаційно вибудовано, акторські втілено… Цілісність вистави та її енергетична сила найбільш працює на рідній камерній сцені.