Улов до Дня рибалки. Сезон 2018/19. Впольовані «Золоті рибки» (Частина 1)
Протягом минулого сезону, сидячи в глядацькій залі, бувало всякого. І хотілося заховатися від баченого, і неодноразово вставав і уходив, або нудьгував в очікуванні проблесків творчості… Проте, цілих 50 вистав з масиву переглянутого, примушували забувати про все довкола,включно із мобільним телефоном.
В огляді сезону такі вистави відсортовані до категорії «Золотих рибок». Про кожну з них хочеться сказати ще раз і ще раз слова вдячності, адже завдяки їм віра в театр продовжує жити, і заради них знову й знову переступаю театральний поріг, де отримую можливість стати причетним до справжньої театральної магії.
Запафосно?
Можливо!
Проте чесно.
Я насправді так вважаю, і готовий аргументувати кожну з цієї півсотні вистав.
А почну з внутрішнього сортування «Золотих рибок». Перша категорія – це та межа, коли є блискучий фундамент, безліч яскравих складових. І разом з тим присутній певний нюансик.
Нюансик перший – у певному сенсі переглянута вистава не є виставою в повному значенні цього терміну.
Наприклад, від того, що виробляли майстри театру ляльок китайської провінції Гуанчжоу – було не відірватися. Більш того, виникало непереборне бажання побачити повні версії тих вистав, фрагменти яких на фестивалі театрів ляльок pUPpet показали під назвою «Південно-китайський ляльковий бутік».
Рівень ляльковедення – недосяжний більшістю акторів-лялькарів українських театрів, самі по собі ляльки – екзотична краса. Традиції – тисячолітні. Тому і враження відповідне.
В цьому ж розділі – два тизери до вистав. Де і в якому розділі підсумків наступного сезону зможуть опинитися повні версії цих вистав – покаже час. Але бачине фрагментарно – цілком переконує.
Театральне дослідження, яке влаштували у Новому театрі на Печерську на тему Івана Котляревського – само по собі викликає інтерес. Ким є Наталка Полтавка в сьогоднішньому світі, і чи існує її типаж взагалі – такими пошуками задалися автори майбутньої вистави «Наталка Полтавка doc» (реж. Олена Лазович). Прем’єру заплановано на кінець жовтня.
Ще один тизер, в основі якого сорокарічна історія Київського театру драми і комедії на лівому березі. Новий етап роботи театру починається з фундаменту, на якому театр працював всі ці роки, з долі окремих людей, які в цілому складають барвисту історію сучасного театру на Лівобережній.
Дата прем’єри вистави «40+» (реж. Тамара Трунова) наразі уточнюється.
Задовгий простой в контакті з глядачем дещо розхоложує виставу. «Чумацький шлях» (реж. Михайло Урицький) – самобутня робота в театрі ляльок. З одного боку – історичне підгрунтя, поміж якого звучать актуальні резонуючі нотки. З іншої – це багатогранна та функціональна сценографія, від якої не відірватися. Це шикарний музичний пласт, який акторами виконується наживо. Це тонка іронія у поєднанні із цільністю постановки.
Чого не вистачає? Певно що регулярного контакту з глядачем. Вистава на сьогоднішній день не зафіксована в репертуарі жодного театру – справжній недогляд художніх керівників, в розпорядженні яких є компактні камерні сцени.
Ще одна робота театру ляльок. Точніше, Київського театру маріонеток. Виставу «Червона шапочка» (реж. Михайло Яремчук) новою назвати ніяк не можна. Прем’єрна дата загублена в аналах історії, а кількість введених та виведених акторів з цієї історії навіть підрахунку не підлягає. І, певно, в цьому основний момент, чому вистава опинилася саме на цій ланці рейтингування.
Так, «Червона шапочка» має ряд питань до сьогоднішнього виконання – технічні моменти, акторські. Але придумка режисера – блискуча навіть роки потому. Цей французький флер, епізод з черв’яком та бабцею під Ейфелевою вежею – неперевершені! І дуже хочеться стати свідком нового етапу в житті Театру маріонеток, коли кожен театральний глядач знатиме ту адресу, за якою будуть відкриватимуться дверцята у казку для малих і дорослих (короче кажучи, просто уявіть собі, що мало бути в тій «Червоній шапочці», щоб мій цинізм та препарування акцентувалося саме на післясмаку від вистави!)
Виставу «Метаморфоза» (реж. Анастасія Любченко) дивився в рамках Mime Wave Festival. Образність, вигадливість, можливості фізичного театру – справжнє задоволення в цьому максимально неговіркому сегменті театру.
З фестивального перегляду варто зупинитися на виставі «Być jak Charlie Chaplin» («Бути, як Чарлі Чаплін») у постановці Матеуша Дескєвича та Пьотра Висомірські. Можливості актора Висомірські – надзвичайні. Він гутаперчивий, органічний, дієвий… Від актора очей не відірвати. Впригування в шкіру Чарлі – шикарне. Проте, частина режисерських шероховатостей залишають виставу саме на цій ланці «Золотих рибок».
Потрапивши на «Лебедине озеро» (реж. Анатолій Шекера) після низки дуже посередніх вистав – насправді отримав відпочинок та певну сатисфакцію. Геніальна музика творить дива. Проте, сама постановка майже чвертьстолітньої давнини на всі голоси говорить про необхідність апгрейду. Хоча, класика – завжди класика.
Франшиза, придбана Київською оперетою – «Сімейка Аддамсів» – гарнокроєний матеріал – і саме тому вистава в «Золотих рибках» (сценічний простір, що працює; актори, які купаються в своїх ролях…). На заваді більш високому розташуванню стали «труднощі перекладу» та певне відчуття формального переносу без більш детальної адаптації.
Постановка Дмитра Весельського за мотивами Юрія Виничука «Місце для дракона» – багато в чому – приємність глядацького перегляду. А особливо, коли після ознайомлення з текстом оригінального твору. Режисерське рішення та цілий ряд акторських втілень і надали можливість говорити про виставу цю виставу Малого театру в розрізі «Золотих рибок». Нюанси є, вони очевидні у тому числі й режисерові, тому не виключена Драконоверсія 2.0 вже у новому сезоні.
Така була перша десятка ланки «Золотого улова» «Театральної риболовлі».
Наступними будуть 30 вистав золотого улову та десятка Top of the Top.
