Улов до Дня рибалки. Сезон 2018/19. Обгризений скелет (частина 1)
Тож, після сегментації переглянутих вистав за географією, перегорнувши сторінки минулих фестивалів та перерахувавши прем’єри сезону, саме час підійти до головного класифікатора «Театральної риболовлі».
Прийнятий в спільноті формат складається з трьох основних напрямків:
Вистави сумнівної якості – ОБГРИЗЕНИЙ СКЕЛЕТ;
Вистави досить непогані, яким чогось суттєво не вистачило – НЕДОСМАЖЕННЯ;
Вистави, які справили враження – ЗОЛОТА РИБКА.
І цього сезону розподіл наступний (від гіршого до кращого):
36% – 30% – 34%
Які вистави потрапляють до категорії ОБГРИЗЕНИЙ СКЕЛЕТ?
З одного боку – це роботи, якість яких визиває дуже багато питань. Або режисер не розрахував своїх сил та можливостей… Або вирішення вистави відсутнє… Або вирішення залишилося в форматі задуму – на сцені його не показали…
З іншого боку в цій самій категорій і ті вистави, які поставлені на початковому етапі розвитку режисера/театру/фестивалю. Прикладом, театр (навіть, маючи дивним чином звання Академічного) зупинився в розвитку приблизно в 70-х роках минулого століття. При тому, театр має свого глядача, який окрім цих вистав не бачить нічого іншого, і, що дивніше за все – цілком цим вдоволений – овації стоячи та крики «Браво» на подібних показах – обов’язковий ритуал.
Є ще один тип вистав, які також опинилися в цій категорії. І концепція присутня, і режисер пропрацював, і з акторами склалося… Але щось пішло не так, і до об’ємного задуму робота не дотягла…
Забігаючи наперед, ще раз нагадую про, звісно, СУБ’ЄКТИВНИЙ ПОГЛЯД автора і ведучого порталу «Театральна риболовля», оснований на досвіді, аналізі та «загальній надивленості». Але, якщо спробувати відкласти емоції і поглянути на факти – то поле для висновків – більш ніж достатньо.
Тож, нижче про 53 вистави категорії ОБГРИЗЕНИЙ СКЕЛЕТ.
І для більшої структурності, цей пул вистав додатково розділено на три підкатегорії.
Перша з них – 34 (64%) – казка про втрачений час – вистави, на перегляд який просто шкода витраченого часу.
Тому, зовсім не дивно, що з 14 з них полишив безжально, а ще з деяких просто не було змоги вийти…
Є кілька вистав серед переглянутого, що можна б було трактувати, як забавка заради забавки, та не відносити до театру взагалі. Серед таких – театрали «Шкаff», які на передній план ставлять антураж заходу, столики для глядачів та працюючий бар перед виставою, в антракті та після. За таких умов, що там відбувається на сцені – начебто і не дуже важливо. Отже, можна й забавну балаканину за Камолетті «Любов під соусом» видавати як певний засіб для проведення вечірнього часу.
Досить багацько в цьому розділі тих, хто потрапив на фестивальні майданчики через нерозбірливість експертів фестивалю, або у відповідності до занизької ланки їх очікувань.
Найбільша кількість – п’ять вистав – «подарував» XV Міжнародний театральний фестиваль жіночих монодрам «Марія». Про дивновистави з різних куточків планети писав окремим оглядом. Це той випадок, коли сприймати вистави була б можливість, якби вони залишилися єдиними в світі. Польська вистава «Спереду та позаду», спільний словацько–британський «Ненавиджу», дніпровські «Крилаті історії», ізраїльське «Жити гарно» та білоруська «Мати».
Квартет розчарувань заниженою планкою до власної творчості, представлений в рамках III Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав Andriyivsky Fest. Маріупольське читання віршів із заламуванням рук «Сто відтінків правди і любові» Донецького драмтеатру в рамках українського відбору. Три мінуси прилетіли в міжнародній програмі – «Мольєр, Комедіант» театру White Puppet Theatre з Афін, польський «Фін Де…» театру Druga Strefa з Варшави та надслабкий МакМіллан з Вільнюса – вистава «Дивовижні речі» театра Kitas kampas.
Безпорадними непорозуміннями I Всеукраїнський театральний фестиваль-премія GRA стали три вистави – припавши пилом «Спокушені спрагою» криворізького театру «Академія руху», «Коза-Дереза» дніпровських лялькарів та вистава «Ангелик, що загубив зірку» Чернігівського театру ляльок, яка найдивнішим дивом отримала звання найкращої вистави для дітей, замість розбору всіх слабких місць, яких там вагон та маленький візочок.
І пару конкурсантів XIV Міського театрального фестивалю-конкурсу самодіяльних аматорських театральних колективів «Київська театральна весна» підкинув сезон до цього розділу. Роботи спустя рукави представили Дитяча театр-студія «Вишневый сад» Центр естетичного виховання «Гармонія» Деснянського району м. Києва у вигляді вистави-віршебродилки «Песочные сочные сны» та Народний студентський театр НТУУ КПИ. Вистава «Заради благої мети» – експеримент з того, до якої межі можна задурювати мізки центру творчості, на базі якого працює колектив, університету та членам журі фестивалю. Щодо членів журі – не вдалося – речі було названо своїми іменами і театральна профанація залишилася без нагород і «визнання».
Замилування очей замовникові – діло поширене, в театрі в тому числі. Меморіальний проект Вінницької муздрами Садовського «Kvitka. Пісня наяву й у снах», створена на честь Квітки Цісик – парад примітиву – від «драматургії» до втілення. До того, проект ще й має гастрольний тур… Під маркою «дуже треба було зробити», і навіть із найкращих починань, але незалежний проект «НеПравильна казка» наочно тяп-ляпна робота із засміченою сценою та невигаданою виставою. Аналогічна історія з міжнародним проектом київського театру «Колесо» піз назвою «Мамо, де ти? (все по Фрейду)». Драматургія – слабенька, але для динамічної вистави матеріалу цілком вистачало б, за наявності бажання. Для постановки та роздування щік – постановника виписано з Болгарії, а ставить – як з власного провінційного ТЮГу…
В цьому переліку зустрілася й робота Національного театру. Вистава Національного драмтеатру Франка «Сторонні серед нас» за Аароном Бушковскі – приклад того, що виходить з «боротьби протилежностей». Трендова в цілому тематика людей із певними захворюваннями, про які раніше соромилися навіть говорити – потрапляє у фокус драматургів, та на кон’юнктурній хвилі опиняється на театральних підмостках. Але для того, щоб розкривати подібну тему, в ній або треба розбиратися, або вона має боліти. Використати Альцгеймера тільки заради задіяних літніх акторів – шлях у нікуди.
До того ж, посередня драматургія висуває суттєво завищені вимоги до режисера – для втілення потрібно не просто вирішення вистави, а щось більше, що могло б резонувати та робити зрозумілою і саму хворобу, і формувати певне ставлення до неї. У франківців нічого з цього не присутньо.
Вкотре не складається зі ще одним Національним – Львівським драмтеатром ім. Марії Заньковецької. Що робота камерної сцени «Актриса», що великої – «Мазепа» – глядацькі тортури та привід жалості акторів, які змушені витрачати свої кращі роки на сумнівні режисерські потуги. І страшніше за все, що виходу в акторів немає – вакантних позицій для переходу в інший театр небагато, глядач нерозбірливий – плескає в долоні, а прикормлена преса штампує солодкуваті відгуки. І живуть всі в такому коловороті, заспокоюючи себе в тому, що все що відбувається – не так вже й страшно.
Ще дві вистави по ту сторону мистецтва – сценічна самодіяльність за мотивами національної самоідентифікації. Тут історія досить проста – літні люди збираються на єврейські свята, де певним чином їм пропонують або переказ бородатих анекдотів, чи жертовне виконання єврейських пісень, чи нагадування національних традицій. У цих вистав рівень очікувань глядачів – плюс-мінус збігається з тим, що відбувається на сцені, і про мистецтво театру говорити не доводиться.
На парі робіт відчув дивне. «Тимчасові незручності» намагалися видаватися переконливими на тлі суспільної проблематики, без жодного творчого натяку. А «Bauhaus tanzt II» що було презентовано в Мистецькому Арсеналі австрійцями PUC: Bauhaus tanzt – це проект зовсім іншої культури, та театрального розвитку. Викладення цілком можливо відповідало і мові й поставленим завданням. Але віднайти все це та побудувати необхідні взаємозв’язки (або сприйняти виставу на емоційному рівні) не вдалося. Тому робота також в цій категорії.
Решта вистав – від самознищення, як «Лікарняна циганочка» Театру поезії та пісні (була поставлена Ігорем Славинським, а наразі і без його акторської участі, і без його режисерського нагляду виглядаю вкрай сумно), і постановочного швидкоробства, як «Дім божевільних» в театрі «Актор» (каскад ресурсних акторів змушені кривлятися в просторі повної режисерської відсутності), до відвертого дитячого саду, коли інакше і не сприйматимеш те, що відбувається на сцені. І якщо «Щоденник Анни Франк» на сцені театру «Срібний острів» так і позиціонується – студентська робота, то пінтерівський «Коханець» Малого драматичного театру є переможцем Taking the Stage від British Council із відповідною підтримкою та наставництвом провідних фахівців театральної справи… А у підсумку – що безхребетний переклад, що недозрозумілість режисером похідного матеріалу, що загальне враження.
Трапляються меркантильні постановки. А швидковарені вистави із завданням монетизації – це повний алес. Розрахунок швидше за все – до відповідної дати, і назва романтична – «Love is…» від театру GODO. Але робота без переконливої режисури робить виставу приреченою на збільшений відсоток тих, хто залишає глядацьку залу прямо посередині вистави. Інша справа, коли постановка у віддалених районах, де глядач невибагливий. Кон’юктурні тексти «Дня тиші» в театрі «Особистості» дозволяють завести глядача до зручної глядацької зали, розмістити у м’якеньких кріслах для того, щоб надалі мордувати профнепридатними акторськими здібностями у по-багатому оформленому сценічному просторі.
Відсутність фахового зворотного зв’язку в театрі призводить до того, що постановники уявляють себе на висотах Олімпу, і отримують непідготовано ляпаса конкурсними підсумками («Трагіки до ваших послуг» від театру «Афіни»). Або безпідставно намагаються вибудовувати режисерське ім’я слабенькими роботами для того, щоб отримувати наступні замовлення («Патріс» в театрі «Актор»), чи за допомогу грошей. Так, поставити шо попало за власний кошт також можна, а фінансові вливання в ЗМІ здатні отримати комплементарну пресу відверто провальної вистави. Мова про «Сніг у квітні» Театру на Подолі.
Наступна частина ОБГРИЗЕНОГО СКЕЛЕТУ буде лаконічнішою.
Щонайменше – вона відчутко поступаються кількістю…
