Улов до Дня рибалки. Сезон 2018/19. Недосмаження (частина 2)
Цим дописом закривається категорія «Недосмаження» – загалом 24 вистави, які мають дуже потужну складову, але разом з тим і суттєвий ґеп, що не пропустив їх до «Золотих рибок».
Дві неймовірні постановки двох національних (і тут це без іронії) театрів. Локальна історія в межах однієї родини/школи (вистава «Martyr» / «Мученик»), та епічне полотно шекспірівського «Коріолан». Оскарас Коршуновас та Дмитро Богомазов. Мала і велика сцена. Роботи, які порівнювати не можна аж ніяк. І разом з тим обидві вони в цій категорії. Про яке ж недосмажання йде мова?
«Коріолан» – блискучий драматургічний матеріал. Така концентрація, що просто розриваєшся, щоб все осягнути. За тим, як все зроблено з точки зору режисури та сценографії – однозначно постановка Національного театру – розмах, актуальність, поєднання акторських епох… Особливо для мене причина знаходження вистави не в «Золотих рибках» в єдиному – у недойденості героя до фіналу. Точніше, до фіналу всі дійшли, більш того, титульного героя звели з життя. Але справа не в тому ЩО, а більше ЧОМУ (з яких причин) це було зроблено. І саме цей момент залишив суттєву недосказаність у виставі (тут і надалі, ІМХО).
«Martyr» – крута сучасна п’єса, на досить не популярну в суспільстві тему – шкільний релігійний фанатизм. Просте, лаконічне і блискуче режисерське вирішення вистави. І суттєво здані позиції по акторам. Навіть розуміння мозком, що це введені актори і заміни (навіть в програмці переклеєні актори), відсутність режисерського нагляду (можливо) тощо стає на шляху повного кайфу від постановки більше, ніж мовний бар’єр – виставу дидився литовською.
Завдячуючи акторським роботам до цього розділу потрапили і «Відключені» Сумського театру Щепкіна. Хаотичність та навіженість місцями розхитують випестуваний сценографічний простір та загрожує виставі виносом за простори балансу. При тому, міцний драматургічний матеріал, концептуальна розробка вистави та роль Старої забезпечує «Відключеним» максимальне наближення до «Золотих рибок».
Вистава «Тату, ти мене любив?» театру «Золоті ворота» була присутня у підсумках «Театральної риболовля» минулоріч. І тоді це була категорія «Золотих рибок». Цього сезону вистава знову у підсумках завдячуючи участі у фестивалі-премії GRA. Але номінація зовсім інша. Що сталося, адже робота – та сама? Майже та сама… В акторському ансамблі сталася заміна молодшої доньки з Христини Федорак на Лілію Цвєлікову, яка, ІМХО, суттєво виходить за рамки психологічного портрету персонажу, втіленого актором. Тому цього разу так.
Балетів цього сезону дивився не дуже багато. Два з них – «Автор» та «Епізоди» від Ukrainian Dance Theatre. В цілому – дуже красиві історії, вирішені мінімальними декораціями та максимальною мовою тіла. І що найприємніше – сучасні теми, актуальні вирази. Маю гарні передчуття щодо підвищення майстернього рівня самим найближчим часом, та найскорішого переходу до наступної категорії підсумків.
«Полювання на себе» – вистава білоруського театру РТБД, яку отримали змогу побачити на фестивалі «Мельпомена Таврії» та київський глядач. Робота яскрава, позбавлена совкового нафталіну (притаманного виставам за Вампіловим), підхід режисера – рівневий. Але… Суттєва складова – драматургічна. Витягти сучасність з забальзамованої епохи, так точно вхопленій Вампіловим в його «Качиному полюванню» не вдалося. Хоча на батьківщині, в Білорусії, на драматургію мало хто звернув увагу – вистава просто приголомшила (за текстами відгуків).
Іноді стикаєшся із обставинами непереборної сили. Виставу або ставить людина, від якої очікувань небагато, або заявлені актори з афіші анонсують невибагливість. Але коли режисер не намагається догодити антрепризним зіркам, а якісно робить свою роботу, то й зірковий апломб йому не перешкода. Захват режисерськими винаходами Семена Горова ділився окремо в дописі про антрепризну виставу «Серенада сонячної долини». Безумовно присутня в ній родзинка, і не одна, але в цілому – «Недосмажання» і саме за рахунок головних акторів.
Миколаївська муздрама має в своєму репертуарі яскраву «Білу ворону» Максима Голенка. І режисер випестував виставу – вона прекрасна, продумана, насичена… Чому в цій категорії? Тому що особисто мені не вистачило Жанни. І навіть особлива відмітка її роботи членами журі фестивалю-премії GRA не переконує. Так, обсяг зробленого – величезний, складний, і акторка направду чесно працювала. А енергетично не зайшло… На жаль…
Рівно протилежна ситуація із «Кайдашевою сім’єю» Київського академічного театру ляльок. Тут знаходження вистави в даній категорії саме за рахунок потужної бази і режисерської розгубленості по відношенню до неї.
Питання енергетичної складової вистави – надважливе. І «Земля» Національного драмтеатр Франка – найенергічніша з переглянутого цього сезону з робіт Давида Петросяна. З одного боку – мені дуже цікаво все, що робить Давид. А з іншої – не можу вимкнути критичне мислення, і на передній план виходять купа компромісів, на які режисерові доводиться йти.
У польської вистави «Солодка» (реж. Малгожата Пашкер-Войцешонек) – багато плюсів та енергій. Марію Матіос успішно перекладають польською, її тексти отримують доступ до співчуття за кордоном. Солодка Даруся отримала і моновиставний вигляд. І запропоноване режисерське рішення щонайменше є цікавим. Проте, внутрішні нитки героїні – не бринять, трагедія не народжується, а швидше грається, і до повного спектру переживань суттєво не вистачає ще одного пазлика.
Ще одна підступність – виставу треба було випускати, і до остаточного причесування діло не дійшло. А між тим «Місце для дракона» в ТЮГу на Липках – оригінальна та цікава інсценізація, круті акторські роботи, які натикаються на запредельно роздутий хронометраж та непереборке бажання покоротити ті пустоти, які час від часу змушені грати актори.
Інша підступність – недожанровість. Це коли і вигадка цікава, і актори із зануренням, і простір… Але сюжетна недомовленість, якщо б це був класичний театр, та відірваність від реальності, якщо це документальний театр – два вогні, між якими існує «КримМій. Звіт про мандрівку, якої ніколи не було» PostPlay Театр.
Ще одна небезпека – хибне позиціонування. Поставили в Київському академічному театрі ляльок виставу бебі-театру «Крап-Ля». І ніби все гарно і красиво – світло, актори, атмосфера. А вистава – не для діточок, а для їх матусь, направду. І це в цілому непогано, просто, зовсім до іншої корзинки.
А буває, що і режисура туди, і виконання на рівні, але вистава припадає на бенефісний вечір, вмикається гра на публіку, загравання акторки, від чого розум стверджує,що тут все ладненько, а очі цього не бачать… Тож, бажання побачити канонічну версію вистави Національного драмтеатру Франка «Не плачте за мною ніколи» залишається.
Внутрішнє вдоволення відчув по завершенню вистав «Приємна несподіванка» та «7 розгніваних джентльменів», що в театрі «Актор». Дуетна історія про двох чоловіків із суттєвою різницею у віці, та сюжет, дуже віддалено наближений до заявленого в анотації Акіро Куросави. І разом із тим, головне в цих постановках те, що «Актор» змінюється. Можливо, зростає, можливо, мужніє… Але від робіт, досидіти до фіналу яких не було жодної можливості, наразі є такі, де почала оформлюватися режисура, й актори на сцені перебувають осмислено…
Молоді та завзяті вчорашні студенти, які під іменем «Майстерня Рушковського» працюють із студентськими виставами, ставлять нові, розширюють знання про себе… «Якось воно буде…» за оповіданнями Остапа Вишні – це політ – в стрибку відштовхнулися від студентського капусника у напрямку до професійного театру. Наразі – на молодій енергетиці розпалюється яскраве багаття вражень.
Продовжую за можливості знайомитися із творчістю театрів, які працюють за межами Києва, і деякі зустрічи справляють дуже приємні враження. Наприклад, у Чернівецького молодіжного драматичного театру є потужна вистава «Діти SOS». Складна робота режисера, і не стільки із постановкою, скільки ще й із педагогікою – в складі – від малого до зрілого. Далеко не всі із професійною освітою. Тому отримати гідний театральний продукт у запропонованих умовах – справжня повага до команди.
Просто приємне відкриття сталося із постановкою Мрожека. Незалежний проект «Емігранти» (реж. Дмитро Демков) – сценічний мінімалізм, драматургічний абсурдизм, дуетне акторське партнерство, режисерські вигадки… Проект обкатується, загартовується, тож в майбутньому – у передчутті…
Дві назви з Mime Wave Festival. Проект «Leap of faith – for I survived» від шведської «Pantomimteatern» в цьому розділі з причин відірваності від реальності. І це точно не проблема країни з найвищим індексом щастя – це реакція глядача, який дивиться цю історію про біженців зовсім не на Скандинавському півострові.
Перфоманс «Swarm» (Рій) – це результат постановки за термін дії фестивалю інтернаціональною командою. Й до перфомансу, звісно, інші маркери сприйняття, ніж до вистави. І разом з тим – кількісний повтор, який не переходить у якісно чи змістовний рівень – це шлях до подальшого схлопування хронометражу, аби у проекта було подальше життя.
Вистава «Естонець ніколи не нудьгує» театрального проекту «Бананова рибка» – досить іронічна національна самоідентифікація естонців як нації від легендарного режисера-лялькаря Рейна Агура. Вигаданий спосіб історичного екскурса, органічні фолклорні вставки – все ніби є. А в загальному здобутку – швидше костюмована лекція, ніж театральна вистава. Проте, може ефекту ще варто зачекати…
…і, для завершення огляду лишилося посмакувати «Золотими рибками», впольованими протягом сезону. Це вже – наступним текстом.
