2019 рік українського театру. Полівиставні режисери
Спойлер до майбутнього огляду Театральних прем’єр 2019 року.
(у підготовці публікації використані зібрані матеріали «Театральної риболовлі» – розділ «Каталог прем’єр»).
Загально зафіксованої норми щодо кількості випущених вистав від режисера, певно що не існує – від кожного по можливостях та за потребами театру.
Але постфактум цілком можливо обрати дослідний період (у проекті «Театральної риболовлі» – це 2019 рік) та прицільно препарувати зібрані та структуровані данні.
Варто зауважити, що головний фокус – оригінальні (не поновлення) реалізовані театральні постановки на території України.
Й це ВИКЛЮЧНО кількісне дослідження!
Залишилися поза цим оглядом режисери, які випустили за 2019-й рік 1-2 вистави.
Це не добре, й не погано.
Просто такі кількісні показники.
Надалі йтиметься про тих, в арсеналі яких – від трьох вистав й більше.
«Театральна риболовля» зібрала колекцію з ШІСТНАДЦЯТИ режисерів, які випустили по ТРИ вистави за 2019-й рік!
Три реалізованих проекта на рахунку режисерів (за абеткою) Алекса Боровенського, Інни Гончарової, Тетяни Губрій, Дмитра Драпіковського, Оксани Дмітрієвої, Вячеслава Жили, Стаса Жиркова, Дмитра Захоженка, Віталія Кіно, Анни Козирицької, Олени Лазович, Анни Матійченко, Богдана Поліщука, Івана Уривського, Тетяни Шелепко та Сергія Чверкалюка.
Але, три вистави – не межа.
Що й доводять наступна колекція.
ЧОТИРИ вистави протягом року втілили Лінас Зайкаускас, Людмила Колосович та Олександр Середін.
Далі – ще більше – ШІСТЬ проектів від Івана Даніліна.
Херсон, Миколаїв, Полтава, Одеса, Київ – така географія ДЕВ’ЯТИ постановок Сергія Павлюка.
«Майська ніч» із «Зіркою кохання» дісталися рідній Херсонській муздрамі, Леся Українка – Одесі, а з антиутопії за Орвеллом розпочав свій прем’єрний сезон Київський театр на Подолі.
Свої ДЕВ’ЯТЬ вистав Максим Голенко поставив на сценах Києва, Одеси та Миколаєва. Звісно, не все відкорінно нове (були «Кайдаші» у вигляді імерсійної вистави у Мистецькому арсеналі, після чого цей матеріал вийшов повноформатною виставою; або варіації «Дон Жуана» – антрепризний великосценний варіант та камерний у театрі «Актор»). Були й теми повернення до матеріалу в інших просторах та містах («Біла Ворона», «Хаос»)… До слова, саме вистава Максима Голенка стала останньою докарантинною прем’єрою 2020-го року (але то вже зовсім інше дослідження).
Безумовно, різні сцени та умови, кількість напрацьованого матеріалу, професійний театр чи любительський… Все має значення у плані коректності порівнянь. Тому про них цього разу І не йдеться. А зібрані та оцифровані фрагменти українського театру згодом обов’язково ще потраплять до осмислення нашого театрального сьогодення.
Сергій Павлюк! Голосую за нього – талановитого, яскрасового, творчого, ні на кого не схожого!
Голосування триває у фейсбуці.
Заходьте, віддавайте свій голос!
https://www.facebook.com/groups/2107340519497850/permalink/2713139778917918/
За роки незалежності в Україні з’явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Наталія Сумська, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.
Звісно, дякую за коментар… Проте, у дописі мова йде про 19 рік в українському театрі – й тільки про нього. Якою дотичністю тут Віктюк, Жолдак, та деякі з неживих акторів?
Інша частина перелічених – у 19 році настільки себе не проявила, що й привіда для згадувань майже ніяких. Рік зробило зовсям інше покоління, про яке пропоную почитати на сторінках “Риболовлі” або деінде.