VERBAльна лісопилка
З «Вербою» Сергія Маслобойщикова у мене не склалося.
Дві дії самої вистави додивився наживо, без скорочень та перемотувань (чого місцями хотілося). Й це при тому, що вся постановка цілком укладається у перші 15-20 хвилин, а згодом йде пережовування вже перетравленого.
Вистава – безумовний експеримент, з якого боку до неї не підступися. І як будь-який експеримент, має під собою крихкий лід.
Варто почати з омани, у яку автори вводять глядача. Промоція вистави «Verba» будується за принципом «Слабке – Міцне», коли до локомотиву Лесіної «Лісової пісні» дочеплені вагони вистави, які самі по собі мають досить віддалену дотичність до драми-феєрії.
Маркетингово це пояснюється необхідність продавати продукт без гарантованих «продающих» імен на афіші. До того ж атипова для Театру Франка латинізована назва… Тому й доводиться чеплятися за щось більш МІЦНЕ.
Але що відбувається далі?
Інсценізація лише натякає на твір, але живе власним життям, й що головне, поза драматургічною логікою. Звісно, автор має право робити все що завгодно, але не може видавати власні рефлексії за роботу письменниці. ІМХО, головною вадою інсценізації є відсутність висхідної події. Власне кажучи, глядач потрапляє у певну історію, де ключове вже відбулося до відкриття завіси, й все, що лишається – бути присутніми у запропонованому інерційному процесі, де дія відбувається лише заради себе самої.
Певно, цей драматургічний геп міг би помітити режисер, перед початком роботи, та відправити сценічну версію на доопрацювання… Але постановкою займався художник-сценограф, а для візуального образу всі ті основи режисури – не більше за фоновий радіоефір.
А тут варто зупинитися на візуальному рішенні вистави. Безумовно імпонує наявність концепції та її витриманість – від POS-матеріалів до загальної картинки сценічного простору. Й тут вже не настільки суттєва різниця між справжньою вербою, й запропонованими зрізами деревини на ключовому образі вистави. Певно, що й вербова деревина – не найперша серед тих, що обробляються на лісопилці. Й разом з тим – образ є зрозумілим, читаємим та переконливим.
Сміливим виглядає й рішення простору через лісопилку – пошукові методи експериментальних театрів на національній франківській сцені – не тривіально. Такий собі Річард Серра – але не у металі, а у фанері. Одним словом, художнє рішення вистави тримає увагу той самий перший короткий проміжок часу, протягом якого стає зрозумілим, що нічим окрім гарної картинки, вистава тримати не збирається.
А відсутність режисури переслідує постановку на кожному кроці. Сміливе та, безумовно, цікаве рішення щодо домінування у виставі молодого акторського складу, стикається із необхідністю саме режисерської частини роботи із ними. Вчорашні студенти, які спробували власні сили у виставах поряд із досвідченими акторами, – вийшли на сцену. Вони юні, енергійні, завзяті – податливий пластилин в руках режисера – готові виконати будь-яку задачу. Звісно, якщо таку поставив режисер.
Деякі художники-постановники свою виставу створюють на етапі роботи із макетом, й за великим рахунком, надалі втрачають до неї інтерес. «Verba» цілком могла б, напевно, вийти на певний рівень смотрибельності, аби до готового простору постановки вкинули акторів із певним напрацьованим багажем. Та що там ходити навколо – хоча б із набором штампів. Тоді вистава мала б безрежисурну основу, на міцній художній основі, дієвість якій забезпечували б акторські напрацювання. А тут виявилося, що попри блискучі данні молодих акторів, їм просто необхідно надати форму, проконтролювати побудову історії персонажу і таке інше. Чи можна без цього? Певно, що можна – тоді й виходить спроба мавпування європейської театральної форми та слов’янське ігнорування сенсу.
Й разом з тим, хочеться приділити окремий абзац акторам. Енергетика, жага до сцени, готовіність до виходу за межі вже дослідженого Христини Федорак (Мавка), Олександра Бегми (Лукаш), Івана Шарана (Той, що…) – виправдовує перегляд майже будь-якої вистави за їх участі. Театральна історія відбувається прямо тут і зараз. А постановки із музичним рішенням від Олександра Бегми – це вже заявлений рівень!
Театр Франка зробив стратегічне придбання, й вже дуже скоро ці молоді імена стануть самодостатнім приводов для окремого походу до театру «на ім’я».
