В обхід «Контрабаса»

Мені неймовірно подобаються моновистави!
Я в захваті від того, як актор наважується вийти під арт-обстріл великої кількості поглядів, витримати їх, зачарувати, та одноосібно диригувати.
Для мене нескінченна загадка – режисерська робота зі створення моновистави. Це якесь створення гомункула – крок за кроком, сцена за сценою.

Моновистави – моя слабкість.
Відповідної драматургії – обмаль. Ще менше акторів, здатних на тет-а-тет з глядацькою залою.

За актором та його діями є цікавість спостерігати, коли він сам по собі є наповненим – і це навіть у сценічному натовпі. У сольних виходів – це або концентрований енергетичний згусток, або втрачений час.

Навряд, моновистава може бути середненькою…
Малеча іноді бавиться тим, що влізають у дорослі батьківські речі, й намагаючись мавпувати поведінку дорослих.
Іноді на такі вчинки наважуються й актори не зрозумій з яких причин.
Проте, якщо малюками бодай як забавно милуватися, то акторська порожність, прикрита завченим текстом такого задоволення не приносить.

То ж виходить, що коли єдине, чим може поділитися виконавець – це чужорідні та непорозмірні йому фразами персонажа – жодні режисерські милиці, курячі яйця або маркетингові фішечки на пару із доктором Фрейдом допомогти не в силах.

Сценічний гомункул, бува, оживає та вражає. А іноді зомбовано рухається сценою із змученими оченятами, де миготить одне-єдине – скоріше б кінець…

Замальовка створена за мотивами перегляду вистави «Качур. Контрабас» (реж. Олександра Бадаламенті, театр «Актор»), створеної як фантазії за творами Патріка Зюскінда та Зігмунда Фрейда.