Український дубль 2015. Частина 1
Рік 2015-й.
Україна театральна вирішила зіграти в дублі. На одну й ту саму назву театральна публіка ходить по кілька разів на сезон.
Аналогічні прецеденти не надто поширені, і з попередніх згадуються в московській театральній історії 1998 року два «Гамлета» (постановки Роберта Стуруа в «Сатириконі» та Петера Штайна в Театрі Армії), та у київському 2003 році два «Дяді Вані» (постановки Віталія Малахова в Театрі на Подолі і Станіслава Мойсеєва в Молодому). При цьому 2015 ознаменувався не одним, а відразу декількома дублями – «На початку і наприкінці часів» та «Оскар і рожева пані».
Для мене, поціновувача антологій і розширених можливостей для порівнянь, цей факт – швидше приємна несподіванка. Хоча, маю підозру, що для творчого колективу кожної з вистав – певна небезпека бути порівнюваними. Адже кожен твір мистецтва претендує на індивідуальність. А потрапляючи в узагальнення, ця сама індивідуальність розмилюється й тьмяніє.
Оскар і рожева пані
Безумовно, скільки б не було конкурсів на кращий борщ, кожна господиня буде його готувати по-своєму індивідуально, хоча і за відомим всім рецептом. З Еріком Шміттом така ж історія. Його «Оскар» не сходить з театральних підмостків з моменту написання, а п’єса молода-молоденька, ще не те що права голосу не досягла, ще навіть не повнолітня (рік створення – 2002-й). Проте постановками обзавелася по повній програмі – нарешті з’явився якісний драматургічний матеріал із досить невеликою кількістю персонажів (деякі варіації практикують жанр моновистави – найяскравіший приклад постановки – вистава 2004 року режисера Владислава Пазі в пітерському театрі Ленсовета із примою Алісою Фрейндліх). Сказати про відсутність українських постановок п’єси також не виходить – з 2006 по сьогодні вистава йде в театрі «Сузір’я» в режисурі Олексія Кужельного.
До 2015 дозріли дві нові постановки режисерів, які працюють в різних містах (Київ та Івано-Франківськ) в різних жанрах (драматичний театр і театр ляльок) в різних масштабах (повна сцена народу і камерний дует). Ростислав Держипільський представив «Оскара і Рожеву Пані»,
Михайло Урицький назвав свою виставу лаконічно «Оскар». Франківський режисер реалізував соціальний арт-проект із медійною персоною Ірмою Вітовською в головній ролі, основною метою якого став збір коштів на паліативну допомогу дітям; київський – дбайливо переніс на професійну сцену успішну дипломну виставу театрального інституту ім. Карпенко-Карого з молодими акторами театру, які буквально ще вчора самі були акторами того самого навчального закладу.
За постановку п’єс з обмеженою кількістю персонажів беруться в тому випадку, коли є відповідні виконавці, адже ховати непотрапляння актора в роль виявляється нікуди. Щоправда, існує варіант заповнювати сцену великою кількістю другорядних героїв …
Діти і тварини – безпрограшні варіанти в кіно / реклами / в театрі. Тому режисерське рішення використовувати в ролі підлітка справжнього підлітка сприймається переконливо. Дует Ірма Вітовська – Влад Балюк виглядає цілком переконливо і повністю відповідає заявленій назві «Оскар і рожева пані». Є потужний акторський потенціал Рози, дитяча безпосередність Оскара. Творчо невиправданим виглядає весь другорядний ряд виконавців. На кожну мамо/тата Оскара і Пеггі доводиться по комплекту людей. А дітвора запросто висаджує на сцені коло пошани. Місцями актор виходить лише для того, щоб піти… Звідси збивчастий темпоритм вистави, розосередження уваги…
У театрі ляльок інша ситуація. З живих людей постановки Урицького – двоє (Ігор Федірко та Юлія Шаповал). Інші персонажі – або акторська перевтілення (дівоча коса, акуратно проведена під носом – перетворюється у вуса доктора Дюссельдорфа), або ляльки (звичайно ж, Оскар, Пеггі, Дама) або умовності. У цій ситуації просто-таки необхідно тримати увагу залу собою і тільки собою.
Ймовірно, слід переглянути цю постановку через N вистав, тому як на прем’єрному показі вистави «Оскар» Оскара за великим рахунком не було. Був актор, який вимовляє текст, виконує дії… Однак ролі, дуету «на двоих с тобой одно лишь дыхание», смакування роллю – цього немає. Можливо, поки немає… Або надмірно сильно враження від виконавця цієї ролі в студентській версії вистави Влада Никитюка…
Цитати і запозичення з більш ранніх втілень п’єси простежуються в обох виставах. Сцена сольного виходу Юлії Шаповал з читанням першого листа через взаємодію з дитячими іграшками – свідома або підсвідома цитата Аліси Брунівни (при тому, що решта вистави оригінальна і така, що приковує увагу). А франківці цитатою взяли єдину на сьогодні екранізацію «Оскара», яку зрежисувава сам Шмітт. Основна відмінність від п’єси – професія героїні. Книжкова кітчістка, кіноразносчиця піци (рожевий колір виправдано фірмовими кольорами піцерії) стає актрисою івент-агентства з організації свят. Безумовно, образ, мабуть, навіть більше зрозумілий українському глядачеві, який або сам знає, або чув історії тисяч випускників інститутів або училищ культури, які мріяли про головні ролі на головних сценах країни, при тому розмінюють свої сподівання на вечірку в поролоні Спанч Боба або що-небудь подібне. При цьому відверто провальними і явно затягнутими виглядають сцени, коли Роза демонструє свої сольні номери. «Шоумастгоуона» було настільки багато, що впору було викликати «СтопШоу».
Пару букв за пару нот. Обидва «Оскара» дивно монолітно прихильні одному виконавцю. Франківці домовилися із «Океаном Ельзи», киянам в нагоді стала творчість Земфіри. Обидва вибора – гідні по модулю – питання до реалізації. Відсотків 70 вистави сприйняття бунтувало щодо компіляцій вакарчуківських наспівів з тим, що відбувається на сцені. Було навіть припущення, що стався рассинхрон аудиодоріжки із реальністю. Як мінімум дивно, виглядає надривне перекрикування хітових рядків актрисою. І навпаки, вкрай позитивне і нескінченно переконливо звучить Земфіра. Грамотна звукова доріжка дозволяє подати репліку на тлі акордів й отримати шикарну відбивку парою дуже влучних рядків…
Сценографія. Безідейне завдання заповнення сценічного простору – шлях до нагромадження й зайвим милицям, які суттєво уповільнюють дію. Величезні фрагменти шаф-купе франківської постановки виконували роль і кабінеторазделітелей, і екранів під проекції, і збільшеним екранчіком планшета… Але їх якраз було багато, а рухів туди-сюди – ще більше. Відверто втомлює. Портали лялькового театру виглядали витонченіше, виконували аналогічне навантаження і виглядали виправданіше у вирішенні сценічного простору. Очевидні ознаки XXI століття у використанні проекторів (обидві вистави пускають фото / відео контент), а кульмінаційний момент лялькової постановки вирішено на тлі проекції зоряного неба, куди у вічність відправляється юний персонаж… Обидві вистави істотно грішать світловими рішеннями. Можливості технічного характеру, або невміння працювати зі світлом освітлювачів дещо вибивають інтимність сцен напівосвітленими обличчями, півтінями і артефактами…
Наступного разу про п’єсу «На початку і наприкінці часів» Павла Ар’є.
