Талий лід від «Кохання на дотик»
Ті, хто дочитає текст до кінця з усіма висвітлиними «нюансами» постановки, цілком резонно може недопетрати, як можна називати виставу в цілому вдалою й рекомендувати до перегляду при такій їх кількості?
Все дуже просто – на великих кївських театральних майданчиках відбуваються докорінні зміни. На сцену по обидві її сторони приходить молодь. З’являється легкість, рішучість, потяг до експерименту та відходу від застарілих шаблонів. Побутовий контекст драматургії нарешті вирішується у альтернативному просторі. Актрів розворушили від стояння, бубоніння та заламування рук – й вони врешті-решт стали живими й рухомими. А все це досить і досить не просто. Але головне є «Лед тронулся!» (С)
Ну а решта з «нюансів» – те, що впало в око, про що варто сказати, поділитися. Тож… «А бабочка крылышками бяк-бяк-бяк-бяк» (С)
За велікім рахунком, наскилькі резонує п’єса з глядачем, може бути й не так важліво, колі те, що відбувається на сцені переконує й заволодіває увагою. У тому й сутність містецтва – знаходити конфлікти, оголювати якісь нішеві проблеми, доносити до суспільства маловідомі та не завжди зрозумілі сторони жіття окремих груп або індивідів. Та чім органічніше це віглядає на сцені, тім менше завдаєшся питанням, нащо все це я переглядаю.
Прем’єрна вистава 2017 року у театрі на Лівому березі – «Кохання… на дотик» за п’єсою «Вільні метелики» Леонарда Герша у російському перекладі Михайла Мішина. До театралної постановки взялася Анна Козирицька.
Що переконало
Молодість, завзятість (головні герої у виконанні Андрія Соболева та Анастасії Логвін), фізічна актівність (пластика вистави за Ольгою Семешкіною), цілковитій відхід від жахливих стоянь навпроти із жмаканням рук, вирішення сценічного простору (не нове слово, аде дуже влучне – художник – Ганна Соболева). Ну й дуже ладненько вийшло з музичним оформленням – використання музики гурту «АукцЫон» виглядає досить вдалим рішенням.
Що не переконало (тут перелік буде побільшим)
Всі моментики в цілому зводяться до одного-єдиного – режисерської цнотлівості. Тріо п’єса-актори-сценвирішення просто-таки вимагають та кричать на весь голос, що дуже круто було б сміливіше. Наприклад, сцена втрати цнотливості, при будь-якому трактуванні тексту –ключова подія, й вимагає до себе більш щильного (інтимного) вирішення.
З числа іншорідних елементів вистави здається виканавиця ролі міссіс Бейкер (Ірина Мельник). Від першого до останного епізоду на сцені вона нарочито повз пластику вистави, а сцена з її кульбітами на залізяках викликає більше питань, чим задоволення. Й основне з них – Чому саме ця сцена обрана стоп-кадром перед антрактом?
Ще одна здивування – як талановито злита сцена з тими самими метеликами, які було винесено з назви вистави (Butterflies Are Free). З’явилися вони в стороні від основного дійства і чомусь без світлового акценту, із розкритої коробки… Метелики звісно попадали на землю, після чого пішов перехід на наступну дію у виставі (тут знову про щильність та інтимність).
Ну й щоб завершити – коли з п’єси видаляють персонаж, то просто розкидати його фрази по лишившимся виконавцям, зазвичай просто не достатньо (якщо цілісність вистави все ще не на останньому плані). Цілком можливо, що без знання драматургії глядачу й на думку не спадає фізична відсутність Ральфа, але непідточеність текстових перебігів все ж таки досить чутненька.
Тож, в сухому залишку – вистава гідна того, щоб бути відвіданою – всі складові для насолоди мистецтвом в наявності.
Гарного перегляду!
