Стівен Гокінг «у горіховій шкарлупці» Нового театру на Печерську
…І вчергове закинув він невід –
Прийшов невід з прем’єрною рибкою
Усе, про що йтиметься нижче – візуальний аналіз ситуації, без її підтвердження будь-ким із безпосередніх фігурантів історії. Таке собі розслідування за мотивами «Світу у горіховій шкарлупці» Стівена Гокінга.
Тож, спочатку була перемога на Мініфестивалі британської драми ескізу Дмитра Захоженко із Новим театром на Печерську, про який детально розподідав у матеріалах зі самого фестивалю. Основна теза ескізу полягає у наступному. «Шановне панство! Еврика! Нам вдалося перевести підручник з фізики на мову театру! На Нобелівську премію не претендуємо, а от переможцями фестивалю можна нас і визнати!».
Весь ескіз саме так і сприймається – The Universe in a Nutshell («Світ у горіховій шкарлупці») із досить розповідної книжки трансформується у справжній екшн. У фрагменті, розіграному двома акторами – Артуром Зайцевим та Ігорем Рубашкіним – задіяні руде кошеня, дівчина із зали з горнятком кави, дрібна монетка та навіть «череп Йорика»… Усе досить функціональне, ілюстративне щодо гокінівських тез та інтригуюче. Крім того, ще й анонс скайп-включення із самим автором.
Точно! Потрібно брати! І члени журі називають роботу театру на Печерську у числі переможців, виділяють фінансування на постановку, зазначають строки готовності. А ось тут починається історія із бородатого анекдоту про бізнесменів, що домовилися про обмін мільйону долярів на величезну партію варення, після чого один пішов шукати гроші, а інший – варення. Адже річь у тому, що хоч круть, хоч верть, а The Universe in a Nutshell ніколи п’єсою не була, і діючих персонажів (не кажучи вже про героїв) там днем з вогнем не знайти. Та й ескізно побавитися у межах 20 хвилин – це одне, а тримати півторагодинну виставу – зовсім інше.
Із великою долею ймовірності припущу, що додався ще й щільний таймінг постановки, який обумовлювався здобутою перемогою. І ось тут, певно, щось пішло не так. За відведений час п’єса так і не народилася, анонсоване поєднання Гокінга із Шекспіром лишилося не реалізованим (врешті зник навіть череп бідного Йорика), із позиціонування «Науково-практичний блокбастер» лишилася лише частка про науковість, та, найсумніше – відсутність цілісної тканини, яку можливо було б назвати виставою.
Що ж отримали глядачі прем’ерних вистав? Завзятий акторський капусник, який треба було підготувати до певної дати без відхилення від основної діяльності. Завзяття вистачило на придумування сценічного простору (до слова, у стислих умовах Театру на Печерську – це майже подвиг), та частково на перетворення певних ключових фрагментів із книжки Гокінга у акторські етюди. Ну а далі, як часто буває у студентів – час вичерпано, а на завершення не вистачило «останьої ночі». Що робити? Головне – не панікувати, адже у залі усі свої (а професор Кембриджського університету і взагалі так раптово залишив цю планету) – що скажімо відверто, можливо пронесе – «А фінал ми ще не вигадали». Після чого – уклін, оплески, усі вільні…
Якщо продовжити інтуітивне розслідування, то виходили із одного, прийшли до другого, а хотілося чогось третього. Задумок – море, а тут ще й ці дедлайни! Шлях народження вистави зрозумілий: пошук – експеримент – наступний пошук – наступний експеримент… Саме на експеримент і намагаються налаштувати автори вистави із перших хвилин. Експеримент, а не вистава, і тим паче не блокбастер. А задум і донині залишається досить ефектним у своїй сміливості, але розколюється об простір-час (за тезами самого Гокінга).
І що лишилося у підсумку, якщо на хвильку забути, що вистава є капусником? Сучасний театр крокує у ногу з часом, й використовує мультимедійні можливості. Але «вкалывают роботы, счастлив человек» ще не працює. І акторських робіт дуже хочеться, навіть у капусникові. Загальне враження – безмежна всесвітня втома у кожному акторові. Ті з виконавців, які без мовних вад та зі сталими акторськими напрацюваннями – безжально експлуатують свої набуті «фішечки», не зважаючи на те, чи доречні вони саме у цьому контексті. У цілому відбувався паралельний та взаємодоповнюваний процес розпадання вистави та уваги глядача, яку мали б тримати акторські роботи.
З іншого боку цілий арсенал ілюстративних знахідок, які пояснюють білі плями знань з фізики у більшості глядачів. Чудово майже усе – від барної стійки й батуту з «плавками», до дверей із минулого у майбутнє. Деякі мі-мішності заслуговують окремих плюсиків до акторських етюдів.
Тож, за підсумком, вечір видався більш лекційним, ніж театральним; виконавці – більш лекторами, ніж акторами; а запропонована робота – шкільним уроком фізики, ніж виставою. Хоча, варто зауважити, уроком досить живим та цікавим. Якщо це стратегія Нового театру на Печерську, щодо завоювання аудиторії шкільних учителів з фізики, які приводитимуть своїх учнів до театру (по аналогії із програмними творами з літератури) – то це блискуча модель з розширення цільової аудиторії до «Світу у горіховій шкарлупці».
PS. В дописі виконристані фотографії зі сторінки Театру на Печерську.
