Справджена антиутопія у розмірі 3/4
Хайп навколо чергової непритомності представників зеленого уряду трішки вщух.
Але напередодні – перед переглядом вистави і після – відбувалося щось неймовірне. Інтернет пригадав всіх собак з усього кіно-літературного доробку, і цих всіх собак небезпідставно повісили на депутата Брагара.
Це про контекст.
А от виставу «Собачий вальс» за п’єсою Юрія Васюка у Театрі на Михайлівській поставив Віталій Кіно. Прем’єра відбулася минулого серпня. А передчуття ситуації вже тоді було сильним. Але щоб настільки точно, навіть в окремих формулюваннях!..
Драматургія Юрія Васюка увірвалася через «Коронацію слова», пішла регіонами. Зрештою, добралася до столиці. З того баченого/читаного – гостре відчуття дійсності, образність та свіжість авторського підходу. З іншого боку – концентрація на сюжетній лінії та залишення персонажів без власного минулого – в подальшій роботі акторсько-режисерського департаментів акторів доводиться насичувати переживаннями та відповідним бекграундом безпосередньо на майданчику. В цьому і одночасно суттєвий мінус, і в тому ж певний плюс.
Сюжет «Собаки» обертається навколо людини із інвалідністю, викинутої на узбіччя життя – ані житла, ані роботи. Крайня міра – прикинутися собакою в елітному районі, можновладцю на забаву. І, власне, що з цього виходить…
Трійка акторів – яскраві харизмати, кожен з яких примірив на себе запропоновані драматургом образи. Кухарка Танюха (Наталя Заруцька) терпить вибрики Хазяїна заради хворої дитини – кожні можливі кошти переправляє на лікування та сумує за тим, що дитинці бракує материнської уваги. Водій Андрюха (Олексій Власенко) трішки переймається наявністю коханця у своєї дружини десь там, далеко-далеко, при тому сам сексуально не аскетує та збирає гроші на освіту своєму нащадку. Собаку втілює Данііл Кіно – точніше, людину, яка обирає шлях собаки, свідомо розлучаючись із власною людяністю.
В кожній акторській роботі є, як на мене, найцінніше – акторський пошук, який відштовхується від режисерської концепції. Рівень наповненості різний, але наявний та яскравий у кожного. Щонайменше, перший та другий плани є – подальша справа за насиченням деталей, дрібничок, минулого та нажитого.
Актори існують одночасно у двох просторах – запропонованому реалістичному, та інтермедійному – з ілюстративними різножанровими вставками на підсилення сприйняття, та, на превеликий жаль, із пророчими картинками, які стають реальністю паралельно із сценічним життям вистави. Орвелівський екран у вигляді включень телевізійних випусків новин довершує і без того перетворену на потойбіччя картину реальності.
Окремих режисерських вигадок, до слова, у виставі вдосталь. Зонований сценічний простір із функціональним навантаженням, універсальність окремих сценічних елементів, атмосферні елементи, розфасовані бутерброди, голівка відеокамери…
Театр продовжує ставити питання. Хто є тією Собакою? Один-єдиний випадковий безхатченко, чи не все так очевидно? А якщо так – то що можу зробити я, глядач, виходячи із глядацької зали для того, щоб «собачого» ставлення стало бодай на краплю менше?
Тексту п’єси у відкритому доступі не знайшов, тож, деталі «Собачого вальсу» треба ловити в Києві на Михайлівській…
P.S. Думається, що комедійною ця вистава могла би стати раніше, адже справджені «Собаки» та відомі антиутопії вже давно не смішать…
