Препарована «Слава героям»
За наявності вільної хвилинки обов’язково дочитаю ще несценізовані п’єси сучасного драматурга Павла Ар’є та обіцяю текст цілковитого захвату. У його текстах захоплює все – і тема, і персонажі (кожен з них пропрацьований, об’ємний, колоритний, актуальний), історія та всі її несподіванки на поворотах. П’єси Ар’є цілком самодостатні для отримання естетичного задоволення просто від читання. Але цю літературну тему буду розвивати дещо пізніше…
Сьогодні про сценічну версію «Слави героям!» у постановці Стаса Жиркова у театрі «Золоті ворота».
Крокуючи до театру всіма можливими засобами долав упередження до режисера (після вистав «Потрібні брехуни» та «Сталкери» це варто було робити наполегливо). Рушійною силою також стала зміна сценічної площадки для перегляду (останній мій візит до цієї зали стався ще за часів театру пластичної драми на Печерську). Маніпуляція виявилася вдалою – шлейфу попередніх вистав вдалося позбутися. Режисерське рішення на сцені було настільки переконливе, шо все інше – зайве. Тож післясмак від вистави залишився майже чудовим…
Детальніше про те саме «МАЙЖЕ». Звісно, п’єси молодого драматурга ще не встигли стати програмними, тому досить розповсюдженим є глядацький перегляд задля отримання первинного знання літературної основи. Саме таким чином можу пояснити комерційний успіх «Сталкерів» та ажіотаж навколо «Героїв». Більша прискіпливість наступить тоді, коли глядач та театрознавці почнуть перегляд з вивченої драматургії. А саме вона є головним вироком режисерові. Звісно, що на розсуді постановника викинуті шмаття тексту та цілих епізодів, коли це йде на користь виставі. А ситуація, за якою сценічний образ безповоротно примітивізується, цілком лягає на відповідальність режисера та актора, який не зміг забезпечити свого героя достойним об’ємом.
Досить красномовним є існуючий дисонанс між героями першої ланки вистави та всіма іншими. Остап Ількович (Олексій Гнатковський) та Андрій Васильович (Дмитро Рибалевський) випестувані режисером до філігранності. За кожним з них є історія, характер, цікаві акторські знахідки, чудово вирішена їх фінальна доля (не буду спойлером для тих, кому ще доведеться читати/дивитися). Та на них, схоже, режисерський запал скінчився. Чи то питання з браком часу – пам’ятаю києво-львівське змагання за пальму першості у постановці; чи фізична втрата інтересу до інших героїв… В підсумку маємо наступне. Медсестричка Ольга (Віталіна Біблів) цілком собі пішла в акторські пошуки (очевидно, що не без дозволу режисера) і дуже вивалилася з існуючої історії – це і провідниці-хабалка і ведуча-скоромовниця і збірна солянка всіх штампованих серіальних медсестер до купи.
Онука Ганя (Ксенія Баша-Довженко) цілком вирішена на перетині Зої Космодем’янської (суворе скельне обличчя з переграною незламністю в перемішку зі згодою пити каву з першим ліпшим, отримувати гроші від малознайомих людей та ін.) та леді Макбет. Щось занадто у різні сторони…
Образ хірургічного гуру Ірини Богданівни (Ірина Ткаченко) залишилася взагалі за кордоном режисерського розуміння. Складений хаотично та за межами будь-якої логіки. Любляча мати, медичне світило та все таке інше, яка втрималася від випробуванням грошима. Фінансове питання для неї цілковите випробування задля забаганок доньки. І свій перший доволі непевний хабарницький експеримент вона пробує на найбеззахисному створінні, що опиняється поряд. Така логіка мені зрозуміла. І зовсім інші історія, яку пропонує глядачеві акторка – це цілковита сформована Міранда Прістлі яка вже носить Prada. Вся драматургічна лінія з ваганнями та to be or not to be пішли коту під хвіст.
Більш незрозумілим образом за Ірину Богданівну є син Андрія Васильовича Петро (Дмитро Олійник). Тут взагалі no comments. Все недоладу. Герой на перетині двох ліній – батько-син та холостяк з дитиною – незаміжня Ганя. Провали по двох фронтах. Наскільки поступово драматург додає штрихи до його образу, настільки режисер все залишає за сценою. Адже перша зустріч – це якийсь дядько – син ветерана. Наступна сходинка – люблячий син, який може визнавати провину і з’явитися з квітами до батька. А далі все один до одного – бізнесмен, спортивне авто, залицяння до гарненької незайманки, копійчінні знаки уваги, практична сутність людини, що заробляє гроші та не квапиться ними жбурляти наліво та направо. Все це образ бізнесмена Петра з чого у виставу увійшов шмаркач у костюмчику (у кращому випадку випускник школи або 1-й курс інституту) який пасивно існує в тих небагатьох сценах, які йому залишає режисер.
І все ж таки за цілою купою незграбностей, головна ставка вистави – це чудовий дует головних героїв, грамотне музичне оформлення, переконливе вирішення сценічного простору та діалогові переходи між варіантами існування героїв. Світло, візуальні ефекти, анімація на простирадлі-екрані – це все пазлінки великого полотна отриманого задоволення.
З нетерпінням чекаю нагоди переглянути «Славу героям!» у редакції львівських театромейкерів.
