Полювання на «пінтеризм»

Мистецтво – це майже завжди про порівняння. Порівняння одного режисера з іншим, однієї вистави з її попередньою сценічною реінкарнацією. І якщо таке порівняння укладається в елементарну порівняльну табличку – мистецтво тускніє в сприйнятті, втрачає власну індивідуальність.

Інша справа, коли автор, ким би він не був, досягає рівня, коли навіть в порівнянні його не переплутати. Ну а про призвище, яке стало іменем загальним годі й говорити – недосяжна височинь.

П’єси Гарольда Пінтера, прочитавши одного разу, неможливо сплутати більше ніколи. Його герої існують в просторі реалізму… Але як тільки починаєш розглядати (а в театрі – грати) побітову історію – п’єса розсипається та «перетворюється на тикву». Звідси і термін «пінтеризм»…

В рамках одного тижня в Києві вийшло одразу дві вистави за творами Пінтера. І, здавалося, як можливо порівнювати вистави за різними творами, різних режисерів, навіть, різними мовами показані? А логіка наполягає на тому, що порівнювати не просто можливо, а й необхідно!
Нижче – про те, чому саме.

В перший день весни в Малому драматичному театрі показали роботу одного з переможців минулорічного Taking the Stage від British Council. Режисерка Ната Бударіна взялася за «Коханця» і поставила камерну виставу з двоми акторами (Слава Красовська та Юрій Кулініч) з певними спробами додати виставі сучасного звучання та візуальних ефектів.

Мінімалістичний декораційний простір мав би зосереджувати глядача на самій історії. Сценографічні вигадки (і вони присутні у виставі) говорять про те, що із матеріалом справді була спроба працювати…

Але, є те саме «АЛЕ»…
Знайти той поворот, з якого все пішло під уклін можливо було б, за умови аналізу проміжних етапів роботи. Але на фініші – побутова історія з намаганнями екшну під акомпанемент жахливого перекладу.

Що робити, коли притомного українського перекладу «Коханця» наразі не існує? Хіба що перекладати самостійно. Тим паче, проект під наглядом Британської ради… Не відомо, що саме пішло не так, але відчуття роботи Google translate не полишає протягом усієї вистави. Так, персонажі Пінтера говорять цілком банальні побутові речі. Але їх текст взагалі не про побутовість… Це ті самі містер і місіс Сміт, які виконують свій ритуальний танець, говорять прості слова, під якими зовсім не прості значення… Вони грають не на полі слів, а на полі змістів. А відхід від пінтеровсьої мелодики вщент руйнує крихке текстове полотно.

Згадка про подружжя Смітів не випадкова, тому що вибудована модель існування в просторі вистави перегукується із домашнім епізодом стрічки. Більш того, театральне slow-mo виглядає найживішою сценою, коли актори відходять від побутової балаканини, та починають діяти не за сказаним, а за змістовним…

Проект ще має спробу виділити унікальне вирішення вистави через пластикові стаканчики, і сама по собі задумка цілком переконлива, але за рахунок загального розвалу не вистрілює. І, на превеликий жаль, це було все що завгодно, але не Пінтер, навіть, якщо слова п’єси – його…

Після настільки негативного досвіду, досить непростим було рішення повторити експеримент із дотиком до Пінтера. Сталося це в рамках двох тижнів.
Було боязко…

Основним аргументом на користь – оригінальна мова п’єси, що цілком природно для ProEnglish Theatre.

Цього разу йшося про «День народження» Гарольда Х’юмановича у постановці Тетяни Шелепко.

Коли вистава однозначно СТИЛЬНА, це дуже сильний аргумент на користь її позитивного сприйняття. Почав підозрювати «День народження» в стильності ще напередодні виходу акторів на сцену.

Той самий мінімалістичний простір за принципом нічого зайвого, все на своїх місцях, все зі своїм чітким змістовним навантаженням. Ну а після того, коли «тонка червона лінія» пройшлася ще й акторами – червоні шкарпетки, хустинки, підтяжки – напруга пішла остаточно.

Подальший текст за змістом – повне віддзеркалювання вищенаписаного «Коханця».
Чому?
Тому що актори говорили побутові балачки, а інсували в стані «пінтеризму». Вистава з плоского 2D на очах перетворювалася в багатошарове 3D. Кожна найменша дрібничка вибухала феєрверком. І диво відбувалося саме за рахунок театральних можливостей – звісно, ніхто бенгальські вогники не запалював.

Невимушеність та природність вибудованих режисером діалогів, дослідження логіки вчинків, на навіть вивчена топографія тих місць, про які йдеться в п’єсі… Все це разом і призвело до справжнього свята – «Дня народження» переконливої вистави.

Візуальна сценічна простота – стол/стілець. Актори вийшли – поговорили. Але про те, що вони – актори, пам’єтаєш кілька перших хвилин. Далі – зникла сцени, пропали актори, навіть мова розчинилася. Магія театру – проста і складна одночасно – розпочалася. Переді мною справжні люди, для яких розгортається нетривіальна тривіальна подія. І після завмерлих овацій, збігаючи сходами, змушено констатуєш – Це був Пінтер!