Політ «Літачком» спокути
Маленька героїня вистави «Намалюй мені літак» вмовляє літнього пана почитати їй вчергове про Маленького принца. На що той намагається відмовитися, мовляв, книжку вони вже дочитали до кінця, й дівчинка знає що трапилося з Маленьким принцем та льотчиком.
Але малечу не зупинити, й вона здобуває перемогу аргументом:
– І що з того? Ти ж багато разів слухаєш музику Моцарта і Шопена? Ти ж також знаєш, чим закінчиться «Маленька нічна серенада»…
Читати Шмітта – це якесь окреме задоволення.
Читати взагалі – насолода. Коли трапляються гарні тексти – тим паче. Але Шмітт – майже завжди виділяється навіть на фоні інших літературних приємностей. Й хоча збірка «Помста й прощення» українською ще не видані, оповідання з нього, а зокрема про маленьку дівчинку зі старим льотчиком, пронизало текстово ще кілька років тому, коли проковтнув його одним махом.
Але шлях від прозового оповідання до вистави на театральній сцені – не швидкий. Процес такої трансформації – створення інсценівки – більшістю режисерів або пропускає взагалі, або робиться максимально номінальним: шинкують описові шматочки на фрази, які далі роздають персонажам вистави. Й це окремий злочин, гідний детальної розмови наступного разу.
За роботу над інсценівкою, й далі над постановкою Шмітта взявся Михайло Урицький, у режисерському кейсі якого вже є шміттівські «Оскар» за «Оскаром та Рожевою пані» у Києві та Одесі, та «Діти Ноя» у Львові.
Інсценівка вийшла ємкою та максимально охопила не лише основну лінію оповідання, а й окремі його нюанси. Та й загалом текст дихає разом з автором, що само по собі є ладним прикладом перетворення тексту для очей у тест для сцени.
Наступною моєю зустріччю з «Літачком» було режисерське читання – це коли ще без долучення художника, та інших необхідних виставі фахівців, актори з папірцями роздрукованого тексту приміряють написане слово та артикуляційний апарат – як це все звучить. Слухали читання у передвторгненному Києві, наприкінці 2021 року. А текст ще згодом мандрував до глядача (у тому числі й тимчасово переміщеного) у Львові, в умовах майже повного не функціонування театрів та виконуючи зовсім інші, у тому числі терапевтичні функції.
І ось нині, «Літачок» злетів до репертуарної афіші Київського театру на Лівому березі.
Незмінний Олег Стефан із двома акторськими складами. Прем’єрний показ дивився із Дмитром Оліником та Юлією Шаповал.
От і думаю собі, що ж там мені не відомо в «музиці Моцарта і Шопена»? Хіба ж з такого разу все ще не знаю, «чим закінчиться “Маленька нічна серенада”»? І разом з тим – черговий похід до театру, чергове задоволення.
Коли камерна зала театру на Броварському проспекті стає для глядача одразу й порталом до інших географічних широт, й місточком між квітучим садом, пустелею в Сахарі, лекторієм, ангаром чи ранково-прибраною планетою десь у далекому всесвіті – значить над затемненим прямокутником гарно попрацювали – театральний простір вирішено.
Київські театральні підмостки (не говорячи про регіони) все ще тяжіють до вистав в декораціях, із вигордками, намальованими дверями тощо. Але все більше вони віддають давниною, та на підсвідомості маркуються «таке сьогодні не носять». Натомість використати на сцені мінімальну кількість елементів, яка народить максимальну необхідну кількість світів – ось він, рівень сучасного театру. Причому, не того поокремого, коли художник вигадав виставу, а режисер не подужав запропонованого…, а повноцінного, наповненого, коли нічого зайвого, й розпаковування елементів рівномірно триває протягом всього дійства (художник – Марія Погребняк).
«Літачок» на Лівому вийшов виставою на перетині жанрів. Режисер із вражаючим досвідом на ниві театру ляльок, використовує цей інструментарій й на драматичній сцені. Наполегливе спостережливе дівчисько, яке стає провідником «Вергілієм» для екс-льотчика «Данте» через пекло давніх спогадів до чистилища зі спокутою, має той відсторонений від людини аватар, що втілюється в ляльку. Окрема атракція – ляльковедення у виконанні Юлі Шаповал – сяк чи так, а перерваний досвід столичного театру ляльок плечей не обтяжує, а за нагоди – стає родзинкою ролі.
Основна магія театру в тому, що дива й перетворення відбуваються на очах у глядача. В слабкіших постановках – за допомогою уходу та виходу за лаштунки, у сильніших – максимально відкритим способом, який тим не менш викликає подих здивування. Глибина пропрацювання – в деталях. Один невеличкий, здавалося, елемент перетворює дорослого сина літнього льотчика на лектора, того на неофашиста й так далі. Довершеності придумки додає акторське виконання. Й Дмитро Олійник пірнає з образу в образ, користується тональними голосовими забарвленнями, довжиною в крок відбувається трансформація пластична, ну а стайлінг а-ля «Hugo Boss» вчергове пояснює візуальну привабливість нацизму.
Окремий виклик вистави – лекційний епізод – знову-таки перетин жанрів. Й витягувати освітній процес доводиться знову-таки акторські. Сам цей епізод хоч і виглядає певним лікбезом про визначну особистість, фактично під соусом біографії говорить не про давнину, а про циклічність історії та акцентує на невивчених її уроках (чого лише вартує аналогія з книжкою де «фестивалять під час війни»). Й одночасно з усім саме в цьому епізоді артикулюється прадавнє питання: читати, чи дивитися – про різні підходи до сприйняття мистецтва, коли одні глядачі докорінно знають перед виставою й текст, й контекст, а інші дізнаються про Маленького принца подібно 92-літньому Вернеру фон Бреслау. Граціозність та довершеність епізоду багато в чому, як у підводному плаванні, залежить від «набраного в груди дихання» актора-пловця. Цей заплив на довгу дистанцію, й такого віртуозного початку потребує й фінал лекції. При цьому, епізод неймовірно бенефісний!
Ключовий образ «народженого бути садівником», який змушений був ставати зброєю знищення; принципового конформіста; згодом, відлюдника неусвідомленої провини; «на шляху свого земного світу трапившого у похмурий ліс густий, бо стежку втратив, млою оповиту», який потребував зовнішнього провідника до очищення. Режисерський вибір на таку позицію – це щось неймовірно складне та неоднозначне. Розважливий вбивця, що отримує «спокуту» акторською харизмою? Чи пом’якшений віком, квітучим садом та свіжим повітрям сталевий солдат? Текстова версія оповідання дозволяє отримувати письменницькі зламові удари більш потужно, та підкупатися його незвіданими стежками «з головою». Актор зі своїм персонажем робить перенесення з площини візуального ототожнення до внутрішнього світу з усіма складовими відлюдькуватості, мізантропії, втаємниченості та певної егоїстичності. Й всі ці якості отримують візуалізацію та голосові обертони Олега Стефана.
А до того всього ще трішки магії світла (художник з освітлення – Сергій Шалабанов), звука (звукорежисер – Станіслав Ломаковський) та візуальної запаковки вистави – й блюдо «Намалюй мені літак» готово й розташовано у вишуканому меню Київського театру на Лівому березі.
PS. Окремо зупинюсь ще на афіші.
Неймовірно круто, що до розробки візуального образу долучаються яскраві професіонали (про це буде окремий огляд на порталі «Риболовлі»).
І якщо «Чуваки не святкують, або Ukrainian» наповнені графікою Нікіти Тітова, то «Літачка» отримав від плакатного голоса Великої війни ключовий образ вистави, який став ілюстрацією афіші, дизайн-елементами в поліграфії вистави (дизайн-обробка Антона Кудряшова).
Одночасно із прем’єрою вистави відбулося відкривається виставка робіт Нікіти Тітова в рамках проєкту «Театр з художником», яка працюватиме в холі Театру на Лівому березі до кінця поточного театрального сезону (з 6 червня по 1 липня).
PPS. Так, мені дуже гарно відомо, чим закінчиться «Маленька нічна серенада». Проте бажання перечитати Шмітта, «з будь-якого місця», лишається непереборним.
У дописі використані фотографії з вистави «Намалюй мені літак» роботи Анастасії Мантач.
