Печерський Піноккіо без прикрас

Сподівань на те, що глядач напередодні перегляду вистави читає літературне першоджерело – небагато. А перед відвідинами вистави «Піноккіо, або історія про те, як стати людиною» у Новому театрі на Печерську це варто зробити.

Справа в тому, що з моменту написання казки італійцем Карло Коллоді минуло не тільки суттєвий проміжок часу, а ще й змінився спосіб ведення діалогу з малечею. У причини заглиблюватися не будемо – просто констатую факт – дитячі казки Італії, Німеччини, Данії в оригіналі більше подібні на сучасний хоррор.

Тренд повернення до першоджерел прослідковується – з-під прилизаних адаптації пробиваються ікла оригінальної жорстокості. Це відноситься й до свіжої екранізації Маттео Гарроне із Роберто Беніньї у ролі Джепетто, й до вистави Олени Лазович у Новому театрі на Печерську.

Що сказати? Все як за казковою буквою – й спалені ноги, й труна за відмову від лікування… Все у майже повному комплекті присутнє у виставі. Логіка та причинно-наслідкові вчинки, бува, прихрамують на обидві ноги… Проблеми з топографією та визначенням місця дії трапляються. Суттєвий крен від жорстоко-сентиментального літературного тону до просто грубої жорстокості.

Досить дивно на всьому цьому фоні виглядає видалена головна фізіологічна відмінність дерев’яного персонажа від свого літературного прототипу – про зростаючий ніс у Театрі на Печерську вирішили забути, власне, як і про чарівну складову у канві казки.

Ну й сказати, що це бодай як переконливо виглядає з акторської точки зору, також не можу.

Висновок.
Зрощеним у компанії причепуреного Буратіна глядачеві дуже вартує перегортати книжку про Піноккіо перед походом до театру. Або хоча б переглянути гуманістичні ілюстрації до неї.

PS. Подумалося, що подібний треш міг би органічно сприйматися розвеселою компанією після відповідного допінгу. Тут до діла була б й «Фелічіта», і «Фауст», і решта абсурдизму.