З переглянутого: «Ріта», «Доріан Грей», «Ромео і Джульєтта», «Скажи тихіше», «Мій Орфей»

З переглянутого травнем 2021. Частина 3

Сприйняття музичних та пластичних постановок поза канон драматичного театру – окреме перемикання, яке вдається, коли вистава музично/пластично чіпляє, і не вдається – у кожному іншому випадку.

«Ріта» Доніцетті у постановці Лади Шиленко входить до репертуару Київської опери з 2016 року. І, чесно кажучи, не знаходжу відповіді на питання її актуальності.
Можливо, знайдуться ті, хто зможе розтлумачити це.

На рівні сюжету від комічних опер навряд хто яких одкровень очікував ще за часів їх створення. Родзинки – у майстерному виконанні та карколомній постановці.

Як тільки забрати (або не додати) таких складових – отримуємо досить прохідний сюжет новорічного вогника втомлених акторів в картонних декораціях.

Протилежна, не менш сумна ситуація, коли сценографічні можливості – це все, що може запропонувати музичний театр.

Звісно, кожен мюзикл має свій рейтинг хітовості, від якої залежати сума контракту на можливість його постановки. Але з декількома глядачами прем’єрних показів «Доріана Грея» (реж. Вадим Прокопенко) в Київській опереті проводив експеримент – просив бодай наспівати лейтмотив мюзикла – і щоразу натикався на неможливість цього (при тому, що з «Сімейкою Аддамсів» це виходило майже всі ті самі експериментальні рази).

Окрім стриманості музичного матеріалу «Доріан Грей» наділений постановчою стриманістю та просторовою неосвоєністю. Мізансцени виглядають непропорційно побудованими, а весь потенціал дієвої сценографії обмежується її обертами навколо своєї осі. Найцнотливіша сцена першої дії – інтимна, яка поставлена й зіграна по-шкільному в усіх сенсах слова.

Найбільше враження від відвідування «Доріана Грея» – ремонт Національної оперети, про який чекає свого монтажу відзнятий відеоматеріал.

Баланс між стриманістю музичною (помірний трагізм «Ромео і Джульєтта» Шарля Гуно) та режисерською (постановка Олександри Зіберт) – віднайдена в Київській опері.

Візуальна простота сценографічного вирішення від початку заявляє про те, що у змаганнях з національними театрами участь не беруть. Проте, та сама потужність закладеного символізму, яке отримує вистава у візуальному просторі – має свій яскраво виражений розвиток, який максимально працює на сприйняття.

Постановка позбавлена пафосної італійської «веронності» – протиборчі родини опиняються ніби поза часом, де стають на улюблені граблі побутового непорозуміння, а рахунки за пиху сплачують нащадки. Хоча й сама смерть у трактуванні Київської опери виходить світлою, стримано трагічною.

Менш стриманою стала реакція спільноти на український переклад опери…

Дві приємні театральні зустрічі сталися у просторі пластичного театру.

Київські гастролі вистави «Скажи тихіше, якщо зможеш» від постановників Вадима Єсауленка та Ніни Булгакової (харківський «Ethnо Contemporary Ballet») – це глядацьке заворожування РУХОМ. Саме так, великими літерами, в яких закріплюється і сенс, і завдання із надзавданням – РУХ. Музична партитура – швидше як окраса, до якої немає особливих вимог – ані за логікою розташування композицій, ані за авторством їх виконання, навіть у зведенні треків. Хоча на підкорці досить чітко відбивається, що звучать «ДахаБраха», «Фолькнери», Олеся Кохан (Alexis Kochan) та Квітка Цісик.

Майстерність виконання та утримання глядацької уваги майже півторагодинною безперервною дією – неймовірне задоволення, яке фінально вибухає паперовими літачками, що додатково підносять емоції понад хмари.

Робота Владислава Детюченка «Мій Орфей. Жан Кокто» – носить зовсім інший характер. Ідеальний рух – обов’язково та блискуче виконано. При цьому робота носить важливу наративну складову. Навіть до заголовка винесений не просто «Орфей», а саме «Орфей» Жана Кокто, який з’явився суттєво ускладненим та переосмисленим за античне трактування.

Постановка «n’Era Dance Company» ілюструє безпомічність фотографії перед виконавською майстерністю. Не без того, що зупинені кадри можуть зафіксувати той чи інший епізод. Але тільки живий подих балетного «Орфея», який поєднує тіла виконавців у настільки пластичну цілісність, яка досягається перетином техніки, взаємодовіри, орієнтованості на єдиний результат та поставлено на міцний фундамент потужної ідеї.

Театральний червень видався ще більш виставо-насиченим.
Про деталі переглянутого – вже зовсім скоро.