З переглянутого: «Солом’яний Бичок», «Зубата втрата», «Розмова, якої не було», «Експеримент»

З переглянутого травнем 2021. Частина 1

Звернув увагу, що 15 переглянутих травнем вистав у певний спосіб дають зріз того, що де і як думають про театр конкретні мистецькі заклади, з якими завданнями та викликами працюють режисери, на яку глибину занурюються самі та глядач разом з ним. Чи є морсько-океанічний простір для пірнання, чи максимальне пропоноване задоволення – хлюпання у маленькій калюжці.

Навряд, кожна з цих вистав вийде окремим текстом на «Театральній риболовлі». Проте, в загальному огляді спробую торкнутися на найвражаючих (незалежно від особистого сприйняття/несприйняття) їх моментах.

Тож, пройдемося різнорівневими сходинками сприйняття театру, із зупинками на назви та основні відмінності.

Прикладу АБСТРАКТНОГО ТЕАТРУ цим місяцем не мав, проте його означити цілком необхідно, задля повного уявлення про еволюцію театрального сприйняття. Мова йде про сегмент БЕБІ-ТЕАТРУ, що сформувався у наслідок бурхливого розвитку дитячої психології (хоча, й не без допомоги маркетингу). Простір вистави – взаємодія предметів, загальна абстракція та відсутність наративу – ті складові, які активно застосовують у розмові із найменшим глядачем. І вже лише рочків з трьох для глядача настає казковий вік, увага тримається за розвитком пропонованого сюжету, по ходу вистави відбувається героїзація персонажів, спостерігається вболівання, в світосприйнятті домінують критерії «свій» / «чужий». Настає період НАРАТИВНОГО ТЕАТРУ.

Оскільки сюжетність такого рівня сприйняття є домінуючою, то цілком логічно очікувати її якнайдетальніше пропрацьованою у пропонованих виставах театрів для дітей. Ілюстрацій з переглянутого маю «Солом’яного Бичка» у постановці Дмитра Драпіковського на сцені Київського муніципального театру ляльок та «Зубату втрату» від авторки п’єси та режисерки Катерини Лук’яненко на сцені Київського академічного театру ляльок.

Історія, розказана на муніципальній сцені викликає багато запитань навіть у дорослого глядача. Дід з бабою голодують тижнями, і тут раптово все чого бабі закортіло – це БИЧКА, до того дуже терміново. Про відсутність навіть бартерного обміну діда з виробниками ресурсозатратного за матеріалами бичка навіть згадувати не пристало – приводить він на оглядини залізного, дерев’яного та матерчатого парнокопитного, а баба все носом крутить, начебто не у злиднях існує, а на пересиченому товаром складі. Сюжет викручуються у такий спосіб, що задовільняє Дід Бабу власноруч – ліпить їй Бичка з підручного матеріалу. Проте й на цьому загадки не припиняються, оскільки до Бичка звірі чіпляються, а процес «зняття чіпа з товару на касі» цілком перенесено до театральної абстракції – на сцені не відображається.

Натомість, зовсім інша ситуація із «Зубатою втратою». Сюжет має чітку логіку побудови, виправданість кожної дії, закільцованість та логічне розкриття основних ліній. Більш того (спробую без спойлерів), у виставі закладено рівень сюжетних обманок (є приклад на рівні п’єси, і на рівні візуального втілення), які розраховані на більш дорослого глядача.

У цьому моменті буде доречним зупинитися на театрі для дітей, вистави якого приречені на провал, якщо мають виключно дитячу орієнтацію. Помилка обумовлена позиціонуванням театрів – «для дітей». При цьому постановча команда забуває, що маленький глядач не тільки не приймає власного рішення про похід до театру, а ще й не має змоги відвідувати вистави без дорослого супроводу.

Саме тому, кожна вистава для дітей – в ідеалі – слоєний пиріг з наративною розповіддю для малюків, та обов’язкових крючечків дорослому. І за власним досвідом захопленого «Зубатою втратою» глядача – підкреслюю, похідна історія максимально проста про профілактику ротової порожнини у дитячому віці – рівень усвідомлення базової конструкції вистави – на досить високому рівні. Про що говорити, коли до авторського музичного матеріалу досить органічно імплементовано візуальна алюзія «Свободи на барикадах» під аудіальний акомпанемент «Bella Ciao». І на цьому знахідки далеко не завершуються – вистава феєрична.

Під наративний театр поза казок підходять всі постановки, задача яких обмежується сюжетом, який розказують актори під головуванням режисера. Зазвичай такий театр максимально бездієвий, безкінечно говіркий, та має максимальну межу – всього лише відкрити театральному глядачеві, що полінувався самостійно погортати п’єсу і не дізнався про фінал дуже класичної історії.

Якщо не зупинятися виключно на сюжеті – царині літературного жанру – у виставі з’являються додаткові візуальні елементи, такі як акторська гра та фізичні застосування в їх виконанні. Тут можемо говорити про ТЕАТР ПЕРСОНАЛІЙ.

У багажі роками передивленого маю приклади вистав, які максимально ідеально потрапляють до визначення «театру персоналій» – коли на ім’я певного актора глядач їде без будь-яких умов, готовий сприймати все, що є дотичним до свого улюбленця. Вистави «Розмова, якої не було» режисерки Вікторії Манолє у театрі-студії «Splash» та незалежний київський проєкт «Експеримент» у постановці Ксенії Швець із певним обмовками можуть знаходитися у цій категорії.

Наративність з кожною наступною сходинкою вистави не зникає, а всього лише переходить в іншу категорію. Стає менш вагомою.

Саме так можна спробувати пояснити, чому досить застарілий для сьогодення сюжет п’єси Родіона Білецького пропонується глядачу без відповідної адаптації до сучасного контексту (прикладом, персонаж ілюструє свої плани до порожнього використання часу – розгадуванням кросвордів). Система побудови «Експеримента» – ближча до наративності, від якої перекинуто місточок до певних акторських застосувань.

Обидві вистави мають серед акторів – харизматів, на яких і тримаються такі роботи – Олексій Яцута та Олег Коркушко є тими стовбурами, на які додаються складові до яких доотримання повної вистави.

Студійці «Splash» розвивають свою виставу етюдним способом – відсутність сьогоденного нерву в тексті компенсується вигадками та застосуваннями, коли силами двох акторів перед глядачем проходить безліч персонажів спогадів. Додаткове підсилення відбувається за рахунок вигадливого використання нечисленного реквізиту – вистрілює кожен свого моменту та не перетягує на себе зайвої уваги.

«Експеримент» за підсиленням звертається до технічних засобів – екрани моніторів, комп’ютерна графіка, аудіо-візуальні ефекти. При цьому написане слово продовжує лишатися у виставі головним, тому використані засоби – ілюстративні, без претензії на вагомий або дієвий образ.

Про акторські роботи варто згадати й у випадку із «Солом’яним Бичком» та «Зубатою втратою» – втілені ансамблево, актори працюють на спільне, мають яскраві бенефісні епізоди.

ДАЛІ БУДЕ: З переглянутого травнем 2021. Частина 2