Оригінальна версія «Безприданниці»
Слухайте, ну от як на сьогоднішній час можна затягнути навіть лояльного до театру глядача на виставу під назвою «Безприданниця»?
Навіть, якщо на афіші буде зазначено «Безприданниця. Версія»?
Щиро не розумію!
Говорити буду більше за себе, тому можливостей не погоджуватися – хоч греблю гати.
Уявимо, що потенційний глядач не пропускав уроки літератури, тому, говоримо «Безприданниця» – розуміємо Островський, з усім похідним сумом, що стелиться вздовж Волги в самих совкових традиціях.
Уявимо, що потенційний глядач мав досвід перегляду вистав у Театри драми і комедії за мотивами класичної літератури, та здогадується, що постановки шкільної програми – один з засобів масового травмування школярів організованими походами до театру.
Або, уявимо, що потенційний глядач ще й ерудований, та у нього спрацьовує зв’язка – «Безприданниця» = «Жестокий романс» = Ельдар Рязанов. Тож, ну чим там у театрі після «Мохнатого джмеля» можна буде дивувати!?
Тут і по одній позиції рішення приймається. А як у сукупності – «У вас три «НІ», спробуйте наступного разу».
У моєму випадку зійшлися всі три пункти, та утворили справжній синдикат передчуттів. На спогади рукозаламуваних зітхаючи постановок за Островським додався малоприємний досвід перегляду «програмної» «Анни Кареніної» (здається, витримав не більше 20 хвилин того кошмару). Ну а про Рязанова, його «Романс» та навколишні теми можу розказувати годинами…
Тож, виходячи з усього перерахованого, а зрештою, побаченого – потрапляю на виставу, де мене на шматочки розносить з перших хвилин, та не відпускає до самого фіналу, а потім тримає ще певний час. По-перше – це просто неймовірний кайф! А по-друге – класний сучасний театр!
Що ж там такого класного?
ОЧІКУВАННЯ
Куда ж без цього – поприходе такий собі підготований глядач, та починае порівняльний аналіз вистави з рязановською мелодрамою робити. А як без цього!
Що залишається режисерові? Правильно – прямо у першій сцені, витончено та професійно, відбити подачу Ельдара Олександровича (точніше, послідовників та порівнювачів) у такий спосіб, щоб «Мохнатий джміль» спокійно улігся у фундамент, та на ньому будувати головний посил – «кіна не буде», повторів також. Театр – це зовсім інший жанр мистецтва, який цілком конкурентоспроможній.
ДРАМАТУРГІЯ
Текст лишився Островського. Ані «за мотивами», ані «навіяно». Островський!
І це дуже круто, що без дописок, перекручувань та вивертань догори дригом, режисер знаходить актуалізацію матеріалу, та не йде на повідку уторованих стежок.
РЕЖИСУРА
Постановник вистави – Тамара Трунова – режисер Театри драми і комедій – людина, якій вдалося витримати математичні розрахунки по досягненню гармонії вистави. Повне відчуття, що робота з матеріалом глибинна, і пропрацювання акторських образів, і смачно дозовані вставні елементи…
А колекція класнючих придумок – просто захват – усе добре, але стільцеву історію розглядаю домінуючою та ключовою для розуміння того, про що ставить виставу режисер.
СЦЕНОГРАФІЯ
Відмова від детальної дрібноти (за подробицями епохи – до Рязанова), красномовні образи та яскраві кольорові акценти. Навіть концептуально вирішений килим, запропонований Островським. Власний винахід – вишка для стрибання – як графік – життєвий, кар’єрний, емоційний – яким так складно дістатися пікового значення, але так просто скотитися вниз. Колористика – і взагалі можливість розвивати окрему історію в історії, де мають значення навіть колір шкарпеток (!) А в поєднанні з кольоровими домінантами сценічного простору по ходу розвитку подій – дуже сильний емоційний потік!
АКТОРСЬКІ РОБОТИ
Кожен актор (майже КОЖЕН) у виставі на своєму місті, розуміє власну роль та отримує кайф від того, що робить! (Цілковита дурня виносити такі банальні та очевидні речі у плюси виставі, але що робити, якщо подібний рівень для багатьох вистав – недосяжна розкіш?)
Певно, що почну із заявленого акторського «майже», щоб далі продовжувати із максимальною наснагою. Тож, активний спротив усього до одного – виконавиці титульної ролі Лариси Дмитрівни Огудаловой (Катерина Савєнкова) . Ніякова статичність отримала кульмінацію в моменті загортання її у килим – саме тут усе зійшлося. Й саме цікаве, що враження акторки у килимі залишилися в цілому від її присутності у виставі. Або саме так виконується режисерське завдання «грати річ».
Проте, чарівність п’єси, крім усього іншого – можливість закрити тему титульної героїні, звести її перебування на сцені до статики (у разі видатних зовнішніх даних акторки – до очам-приємної статики). Решту цілком можуть витягати інші актори. «Безприданниця» Тамари Трунової виявилась полібеніфісною постановкою, у яку пірнав та насолоджувався кожен.
Музичні «запливи» від ладного циганського дуєту (Іван Завгородній та Олександр Коваль), який уособлює собою цілий циганський табір. Вистачило усього – відповідність + музичність + пластичність. Прислуга (Сергій Петько та Олександр Комаренко) швидше «ніжки мочила», щоб спецодяг не зіпсувати, та перед шанованим панством мати відповідний вигляд – увага до деталей, вдале жонглювання сарказмом та чіткість рухів. Панство «пірнало» по-всякому – літній Кнуров (Олександр Ганноченко) – вальяжний, хтивий, впевнений (із зали винес фразу «Сейчас будет смешное!»). Молодо-зелений Вожеватов (Андрій Ісаєнко) – опанування стану багатої людини, внутрішній дискомфорт у запакованому костюмчикові, внутрішній мисленнєвий процес. Пара бізнесменів відіграють палітру життєвого циклу, як майстер спорту з плавання, та школяр, який вперше переступив поріг басейну – риба в воді та плавання у рятівному колі.
Тітка Карандишєва (Ксенія Ніколаєва) – наочний розкол між усіма з усіма (положення/вік/статус), який вибудовано і одягом, і пластикою, і мовними обертами. Позастильові «запливи» – Робінзон (Акмал Гурєзов) – острівець вигаданого та одноосібно втіленого бажання втаємниченого красивого життя крізь призму служіння господарю…
Вибудована лінія Харити Гнатівни (Ірина Мак) – невлаштованість долі дочок, трагедія зі злиднями, які поряд із поштовхами власної фізіології доволі привабливої та ще не літньої жінки. Зміна маски акторки поміж різних кімнат, різних людей… Тут вже про «плавання із глибоким зануренням»…
Але найбільш розкішний антидуєт вистави – обидва залицяльника Лариси Дмитрівни. Таке собі «антисинхронне плавання прет-а-порте». На кілометри навкруги харизматичний та меркантильно-практичний Паратов та на противагу йому – «notre petit caporal» – «наш маленький капрал» Карандишев. Обидва кружляють над однією і тою самою «квіткою», але кожен із різною мотивацією. Для одного – це занадто мало, іншому – надмірно багато. Але магнетизм (не акторки, а персонажу) стають в голові кута усього сюжету. Питання переїсти чи недоїсти намагаються вирішити обидві сторони. За рахунок ласового шматочку отримати власний бенефіт. У Сергія Сергійовича (Андрій Самінін) для того є статура, самовпевненість, манери, шарм та синій комплект (костюм з краваткою). У Юлія Капітоновича (Юрій Радіонов) – обмежений світогляд, відсутність навичок для переходу у новий соціальний прошарок, велике й непереборне бажання вийти із зони комфорту та червоний комплект (костюм з краваткою). Тема суперництва трансформована в ігнорування та непомічання одного та стрибки через себе іншого – стала домінувати у виставі та зачепила досить складні та непересічні долі у тому числі і мешканців сьогодення та цьогомістя. Що і для кого є тим головним призом, та на що людина здатна заради досягнення…
І після усіх захватів, повертаюся до похідного питання – Як на сьогоднішній час можна затягнути лояльного до театру глядача на виставу під назвою «Безприданниця»?
Відчуття від глядацької зали – дичина – навіть уявити не можу, за яким принципом назбиралися. Що вони приходили дивитися – не зрозуміло – бо кілограми іронії та красномовні аллюзії проходили повз. Бувало, що реакцією на чергову смачнятинку зі сцени була поодинока у двох-трьох місцях зали. Цілковите враження, що сидячі в одному заля ми дивилися принципово різні вистави.
Можливо, заповільне переключення від очікувань до реальності? Припустимо, але не дві ж дії поспіль! Або, можливо, назавтра людину накриє безвтримним регітом, та крізь сльози буде чутно «Сдается мне, джентльмены, это была… комедия».
Направду, у цій трегедії, яка майже зріднилася із фарсом, така кількість комедійного, що втриматися просто неможливо. Емоційні каскади вгору/вниз, цеглинка до цеглинки щодо побудови міцного будинку «Безприданниці». Обійденість вистави пекторальними нагородами залишається незрозумілим (лише номінація Лесі Самаєвої за роль другого плану). Ще більший – вакуум навколо інформації про саму виставу, який спромігся хоча б трішки розвіяти. «Безприданниця. Версія» того вартує!
