«Мазепа» до покарання

Щоб не робити цей текст побиттям немовляти, зауважу наступне – що я робив на виставі «Мазепа» Національного театру ім. Марії Заньковецької – не збагну до сих пір…

Можливо, на підсвідомості надія/сподівання на те, що на театрі не варто ставити хрест після попередньо баченого… Ан, ні, варто-варто…

Думаю, шаблонізувати типові претензії до безпомічних вистав, в якому досить буде вносити назву та режисера, та відмічати маркерами провтики. Текст буде готовий автоматично.

Безпорадна сценічна версія + архаїстична режисура із зайвими бродіннями, рукозаламуванням та надривними пристрастями і кривляннями + Заштамповані актори (сильно народно-заслужені більше, молодь – трішки менше) + Нефункціональна одоробувальна сценографія + Звукооператор з безкінечним карканням-дятелодовбанням = вистава національного театру «Мазепа».

По кожному з пунктів розмазувати і розмазувати – жахливотворчість запредельна. Але головне одне – це вистава на той випадок, коли, нібито ти дотичний до театру, але тобі від того потрібно балаган (режисерсько-постановочний-стилістичний-аудіальний) та й взагалі, сам себе покарав за щось там. Тоді – «Мазепа» до покарання.

PS. Намагався виправдати для себе назву. Так вже повелося, що за небагатьма винятками в титул виносять ім’я героя, а не псевдоКазанови, який більшість часу працює джинсовою моделлю та замурований в алькові… Тоді чому «Мазепа»? Тому що залишився живим, один із небагатьох в цій смішній трагедійний комедії під серіальну нетленку «Гей, соколи!»

«…так сумно, як подумаєш…» (С)