Болгарський недоФРЕЙД

Водії розказують, що найстрашніша та дорога, яка довга і пряма, без крючка й поворота.
Чому?
Бо на ній засинаєш зі скуки та одноманітності.

П’єси – довгі, прямі та одноманітні – складають певний відсоток драматургічного здобутку людства. Частина гине в межах дати свойого створення. Частину якимось чином протягують на сцену. Це не добре, не погано – просто факт.

Частина драматургів, а ще дивніше, частина режисерів, ігноруючи графік розвитку сюжету – експозиція–зав’язка–розвиток дії–кульмінація–розв’язка–епілог – входять в історію на пересалочній станції, і так само з нього виходять.

Драматурга бодай ще як можна зрозуміти – розминав руку, чи ще що. Але режисер в цьому НІЧОГО мав для себе щось знайти, перед тим, як запропонувати це глядачеві.

В Київському академічному театрі «Колесо» – болгарський бенефіс.

З п’єси болгарського драматурга Каліна Ілієва «Велика мама» запрошеним болгарський режисер Явор Дімов Бінєв поставив виставу «Мамо, де ти?» (все по Фрейду).

Питань до вистави дуже багато, головні з яких – ЩО ЦЕ? та НАЩО?

Розбираємося послідовно.

П’ЄСА

Текст написаний послідовувачами церкви святого копіпасту – три цілком подібні історії, нанизані на одну нитку млявого сюжету. У чоловіка день не задався. Спершу розборки з давно не любимою жінкою – дай гроші на закордонне навчання спільного сина, інакше застрелю. Згодом – винос мізків від коханки – дай гроші на круїз, інакше застрелю. І зрештою – закомплексована сестра – дай гроші на відкриття власного стоматологічного кабінету, інакше застрелю. (Навіть я для опису використовував три Ctrl+C / Ctrl+V, настільки воно все подібне).

Шаблонна ситуація, яка не має свого драматургічного розвитку, а лише натякає на певну збірку людських комплексів, які одночасно випливають наружу у подібних одна до одної ситуаціях, які копіюють самі себе і навіть не намагається урізноманітнювати.

Єдина розвага – запропонований автором хід, що все це серіальне дійство відбувається не насправді, а на знімальному майданчику. Тож, всі ці рожеві шмарклі – якась мильна «Санта-Барбара», яку змушені розігрувати актори. І це божевілля тоді бодай як набуває сенсу, особливо, беручи до уваги фінальну крапку тексту.

ЧОЛОВІК IV
Згодом.
Він насвистує і збирається вийти. Рушає до дверей. Минає повз пістолет, штовхає його ногою. Відсахується вбік, переляканий.
Пістолет не стріляє.
Чоловік усміхається, іде далі, доходить до дверей.
Вмить задихається. Двома руками стискає свої груди й опускається напідлогу.
Тиша.
З цієї миті розвиваються дві паралельні дії.

ХВОРИЙ АКТОР
Безшумна метушня довкола знепритомнілого Актора. Спостереження черезбезшумні монітори.

ВЕЛИКА МАМА
Простір заповнюється великою лялькою.
Чоловік – у її обіймах.

(далі примарний діалог)

Тож, за наявності акторів, які зможуть входити до цього серіального фарсу, та виходити в притомний постсеріальний стан та з надувною великою мамою – може бодай що вийти.

РЕЖИСЕРСЬКЕ ВИРІШЕННЯ

Куди там фарсу?
Все за чисту монету.
Навіть без натяку на різницю між вдасне актором та його персонажем в кадрі.

Ну і звісно, без гротескового фіналу – жодної надувної ляльки, навіть маленької.

АКТОРСЬКІ РОБОТИ

Тут сталося страшне.
Якщо посередня драматургія та відсутність режисури можуть бодай як врятувати класні актори, то коли до перших двох НЕДО додається ще одна біда – то можливості до виходу із зали починаєш шукати дуже швидко.

Тут дивно все.
Відсутність органіки, повні кармани примітивних штампів, картинне рвання пристрасті, дитсадкове заламування рук та відверті дефекти мови.
Вибивається в кращий бік з точки органіки хіба що Сестра (Ольга Армасар), але і їй нема що грати.

Єдиним сюром в цьому всьому виглядає режисерка (Марія Грунічева) і лише завдяки своєму занадто екзотичному вбранню та зачісці – такий собі перемодний хіпстер з міста зайшов до сільського клубу.
Зроблений крок в сторону поганої вимови режисерки – можливо, якийсь привіт комусь в реальність. І він міг би бути цікавим, аби акторка не поїла вибудовані фрази, та не напічкала свій текст зайвим сміттям.

ІНШЕ

Вже і цього переліку було більш ніж досить для цілковитого відчуття зіпсованого театрального вечора.
Але на додачу ще були соромні декорації (заявлена в програмці сценографія від Людмили Повжик – це явна гіпербола), дивні звукові ефекти та загравання до молодіжної аудиторії у вигляді фінального селфі.

Звісно, що на кожен товар (навіть такий) знайдеться свій покупець, але настільки халтурної режисури (а згодом і інших департаментів) ще варто пошукати в поїздці тією прямою дорогою, на якій дуже швидко засинаєш.