Несамотня «Самотня леді»
Донині складно собі пояснити, чому таким довгим виявився мій шлях до вистави «Самотня леді». Приблизно 8 років…
Певно, тут було усе – і підсвідома другорядність малої сцени, порівняно із великою; і відверта простакуватість драматургічного матеріалу; і шанований вік головної актриси; і досить незграбна існуюча відеоверсія шматочків з вистави… Усе разом відверто не підштовхнуло до прискорення моєї зустрічі з виставою.
Аж от це сталося!
Зал камерної сцена театру ім. Івана Франка затишний та більш інтимний (про що став забувати – давненько тут не був). Безсумнівні плюси у відчутті навіть подиху акторів, і одразу ж мінус в безкінечно помноженій гучності невимкнених рінгтонів мобільників та шелесті букетного пакування, яке звучить як розкат грому в затишшя перед грозою…
Що лишається режисерові (Петро Ільченко) в таких умовах? Правильно, зробити ТАКУ виставу, щоб глядач сидів зачарований до фінальних овацій, а пролунавший телефонний дзвінок приходив незграбному глядачеві у сні.
Щодо історії – в неї починаєш вірити, коли вона не залишається відстороненою від авторів, а на час вистави стає їх другою шкірою. До слова, використаний постановочний реквізит – костюми та фотографії мають безпосереднє відношення до Народної актриси (Галина Яблонська) – на сцені опинилися фрагменти її власного життя, холодні слова п’єси наповнилися теплом і життям, плаття з вішаків знов встрепенулися та пішли в діло. У такій ситуації цілком виправданим виглядає і адаптація похідного тексту – нічого надзвичайного, але вухо гарно реагує на близькі та зрозумілі топоніми. В такі моменти останні кордони між текстом та сценою стераються.
Дві панночки, що сиділи поруч, активно обговорюють епізод, у якому Савва (Олександр Печериця) безсоромно налягає на цукор, всипаючи до своєї чашки что то п’яту, чи шосту ложку на очах у здивованої Лесі Богданівни (Галина Яблонська): «Чому вони сміються? Я, наприклад, роблю точно так само» – із переконливою серйозністю повідомляє одна одній. В такі моменти комічні епізоди виглядають ще смішнішими, тому сміх стримувати немає ніякої можливості. Дами продовжують щось обговорювати, тож обережно питаюся, чи є змога мені послухати все ж виставу, а не їх балаканину. «Слухайте, – говорить та, що пліч-о-пліч зі мною, – ви ж смієтеся, і я це цілком витримую. То витримайте і ви нас!» Хоча, репліка була більш з розряд «моє все рівно буде зверху», актори не давали їм змоги більше теревенити.
Сюжет вкрай простий, та мандруючий із п’єс до сценаріїв, та на одкровення не претендує. Текст у виставі – більше як привід до певної історії, до якої долучені волею випадку два акторських покоління, які поміж собою не перетинаються – епоха легенд (на нещодавньому вечорі пам’яті Наталі Ужвій пані Галина Гілярівна згадувала той період як усього вчорашній день, а між тим, іменем Ужвій вже названі топографічні об’єкти) та епоха нового сучасного театру (хоча, у сьогоденному мінливому світі на сцену вже вийшли ті, кому Олександр Печериця є попередником).
І разом з тим, саме на цьому зламі і вирішена вистава – патріархальність та самотність на одному боці вагів, молодість та безгрошів’я, бажання підкорити світ та життєві капкани – на іншому Епізод з намаганням передати власну коштовність фактично першому зустрічному, в якому вдалося розгледіти жаринку таланту – найбільш красномовний епізод вистави. Тут про усе – і про перервані зв’язки поколінь (коли передавати свої навички було прото нікому), про сучасне намагання відновитися та пробитися крізь щільну стіну посередностей, про традиції наставництва за швидкоплинною емоцією (найдобріша асоціація із Тортилою та Буратіно), про наочне підтвердження спроможності театральної режисури без файеров, оголень та брудної лайки утримувати глядача, доводити його до найвищої точки…
А ще окремими родзинками виглядають легкі імпровізи, які допускають актори у відповідності до пульсу часу. Репліка не за текстом з’явилася після опанування нової своєї, етапної роботи Олександром Печерицею:
– (погрозливий голос із-за броньованої двері) Я тебе, ідіота, з під землі дістану!…
– Від ідіота чую…
За окремими точковими реакціями було зрозуміло, що ця реприза – швидше театральний маркер, аніж жарт.
Сам дуже радий, що переглянув «Самотню леді» та усім наполегливо раджу також це зробити – гарантоване задоволення!
