Клуб самогубців, або «Самогубство самоти» у театрі ляльок
Стати свідком самогубства, мабуть, не найприємніше з усього різноманіття людських емоцій і вражень…
І тим не менше «Самогубство» відбулося! Дві дії, 115 хвилин… І все заради того, щоб ВІН дорахував до трьох та здійснив зрештою заповітну мрію глядачів – відійшов у вічність…
«Самогубство самоти» – прем’єрна вистава Київського муніципального академічного театру ляльок для вечірнього глядача (доросла вистава) за однойменною п’єсою Неди Нежданої. Власне, самий задум у фінальній реалізації виявився досить самогубним для всього творчого колективу. Проте, пройдемося по порядку…
Самогубство сценографа (якщо такий взагалі був у проекті) відбулося практично миттєво… Невитіювата (якщо не сказати примітивна) візаулізація простору даху… Три дерев’яні сходинки по центру… Плювок у Чумацький шлях на заднику (такий собі недоЛідер)… Якщо так можна сказати, то гнітюча атмосфера п’єси в цілому вдалася…
Самогубство, вочевидь, так само вчинив відсутній художник по костюмах – що випирало з кожної складки одягу кожного з нечисленних героїв на сцені. Відверто самогубні коти: вона у підвісці, він у шкірі… Повний ігнор всього найширшого спектру котовізуалізацій… Вечірня сукня у білий горошок Героїні – в цілому переконливо, проте у поєднанні із одутлим верхнім одягом Героя – знову-такі самогубство! Припустимо, що під верхнім одягом приховано смокінг для фіналу… Але невже заховати один одяг під інший – це непосильне завдання для художника? Хоча, звичайно набагато простіше не морочитися та керуватися дитячої загадкою «Сидить дід на сто шуб одягнений». При цьому, зауважу, що режисерське бачення диспозиції Героя – більша частина часу спиною до глядацької зали. Такий ракурс все безглуздя фігури, яке ховається одягом, випинає та виставляється напоказ…
У масовому самогубстві викрито акторів, зайняті у постановці. Їх четверо – двоє котів та двоє людей. Сказати, що є на кому погляду зупинитися та насолодитися акторською грою – на жаль, не виходить… І тому вкрай багато причин. Одна з них, наприклад, дерев’яніть всього акторського «ансамблю» (слово в лапках абсолютно не випадково). Причини цього у поганих (або завищених) оцінках з пластики театральних вишах? У власній недолугості, скутості, якщо бажаєте, кондовості? З котами все більш-менш складається – видно трохи дивне, проте все ж завдання режисера – існування в унісон вкрай різних пластичних образів. Вже само по собі подібне має напружувати.
Складніше з акторами-людьми. Денис Лемайкін – вельми органічний актор, якому всього лише й потрібна режисерська допомогу в загартуванні авіловського амплуа. А для цього у нього багато у наявності. Заважає хіба що зайва суєтність, відсутність внутрішнього стрижня, недовчений текст й відверта ненажерливість на ключових посили драматурга. Так, ще б стиліста… А ось про Юлю Кочевенко й сказати нічого. Якщо це зразок випускника сучасного театрального вишу – то це відвертий прокол педагога… Про розвиток образу, внутрішні переживання, або елементарну сценічну подачу тексту говорити не доводиться зовсім. Сценрухи бентежить, а участь у хореографічній лінійці змушує жаліти про час, проведений в театрі…
Коли вже зайшла мова про танцювальні вкрапленнях у виставі, саме час зупинитися на самогубстві автора хореографічного рішення й одночасно музичного оформлення. Саме вживання словосполучення «музична концепція вистави» розвалюється при згадці в одному списку якихось синтезаторних мотивів, саундтрека Pulp Fiction та пісень Лари Фабіан… Самогубніше інше – під деякі з цих мелодій актори роблять вигляд що танцюють. А ось тут настає повний суїцид. Навіть сказав би, масовий!
Ну й, певно, авторство головного самогубства належить, без удаваної скромності, режисерові-постановнику Юрію Кочевенко. З, мабуть, розширеного списку питань до режисера залишив би єдиний – НАВІЩО? Навіщо ця п’єса (бо про що постановка, вибачте, не зрозуміло ні разу)? Навіщо без придуманої режисерської концепції? Навіщо так плоско та лобово (наприклад, ніякого більш оригінального рішення, ніж зачитати ремарки драматурга для пояснення місця дії режисер не придумав. Браво!)?…
Й головне НАВІЩО цей псевдохерографічний (у слові помилки немає) недодраматичний трагіфарс з’явився на сцені театру ляльок взагалі без ляльок? Відразу ж відповідаю на можливе звинувачення в короткозорості, мовляв, лялька трупа на сцені все ж була присутня. Не смішіть зірок на даху… Очевидність реалізації даної п’єси із використанням широкого арсеналу можливостей театру ляльок не викликає сумнівів. А відмова від роботи з ляльками як мінімум повинна бути обґрунтована режисерським рішенням. А так вийшло те саме самогубство на дитячому майданчику… «Перепрошую, що втручаюся, але ви обрали невдале місце… Там – дитячий майданчик. Уявляєте, що вони побачать завтра зранку? Дитяча психіка така вразлива… Навіщо її травмувати? Чи не робіть цього. Не треба…» (С)
PS. Вдячний драматургу Неді Нежданій за натхнення. Відтепер використовуватиму замість фрази «поставив відверто слабку виставу» синонім «скоїв самогубство» 🙂
