«І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить»
Про виставу «Отелло/Україна/Facebook» театру «Золоті ворота» у двох словах не вийде… Тут самих лише змістовних шарів на дисертацію… Більш того, вистава стає подією ще до свого виходу, входить до кейсів, й не лише театральних (чи, точніше, до НЕ ТЕАТРАЛЬНИХ, оскільки рясного поля оглядачів, які б могли про це писати, земля українська ще не вродила).
Український театр продовжує своє існування у форматі великого знання про власну унікальність. Митці виношують задум, який виливається на сценічний просторі, й глядач у якийсь не зрозумілій спосіб має дізнатися про чергову «нетленку» попри відсутність елементарного пакету промо-матеріалів, й почати формувати нескінченні черги до театральних кас та на вході перепитувати зайвий квиточок. З голів театральних функціонерів ніяк не вивітриться ситуація 80-х, де на весь Київ було театрів по пальцям рук, й хоч круть-верть, хоч верть-круть, а в умовах обмеженої інтертеймент-пропозиції, вся театральна промоція цілком могла обмежуватися театральними тумбами у місті. Й зовсім інша ситуація, коли пропозиція по одному тільки театральному Києву – 100+ театрів (!!!). До цього долучаємо кінотеатри, концерти, ТРЦ, клуби, вечірки… Й приходимо до висновку, що постановка найгеніальнішої вистави без подальшої промоції приречена на популярність виключно серед «родини» вистави та кишенькових критиків/журналістів.
Про саму виставу «Отелло/Україна/Facebook» та її сегментарні цінності – трішки згодом. Наразі – повертаємося у першу половину січня 2019, коли по троху притомніший люд почав відходити після новорічних святкувань, й після тони няшних листівочок отримав у фейсбук-стрічці «перший» у році потужний «скандал». Провокаційний текст Ірини Чужинової, який «викриває» антитеатральні підходи «Золотих воріт», про хибних кумирів тощо… Фейсбучно «пересварені» творці вистави, миттєве залучення театральної, навколотеатральної спільноти, та ударна хвиля на глядачів, та тих, хто на театр до того взагалі ніяк не реагував.
Точка дотику – болючі хвороби суспільства, не проговорені претензії, приховані образи. А тут таке поле для цькувань – «і полетіла бомба…». Майже миттєво з’явилися ванго-нострадамусні коментарі по типу «а я давно говорив (говорила), що це «ж-ж-ж» неспроста»… «Жирков – могильник українського театру», варіації на тему. Ще й по акторах пройшлися… Власне, вистава дісталася певних чертогів людської сутності, ще до своєї прем’єри. Під софітами опинилася гнилушність мовчунів, які стерв’ятниками налітають на людину/ситуацію, коли самі знаходяться на умовно безпечній соцмережевій відстані.
Грамотна медійна кампанія (й не тільки в інтернеті, а ще й наружка) зрезонувала й на киян, які або не ходили до театру, або ігнорувавших його до того – щонайменше, судячи з окремих дописів та коментарів (де докопувалися до ключового образу вистави), або безпосереднього спілкування (промо-кейс цієї вистави ось вже рік як використовую у лекційному курсі «Театрального менеджменту»). Звісно, набагато ґрунтовніше було б мати кількісні показники приростів, але відповідні запити на театр так і залишилися без відповіді.
Власне, виставу можна було вже й не випускати… Щонайменше, ідею фейкової постановки із не менш фейковими фотографіями з прем’єри, відгуками та публікаціями, режисер Стас Жирков озвучував у постфактум коментарях до події.
Проте, вона вийшла.
Справжня.
З акторами, на сцені та у зовсім незвичному для України режисерському монтажі.
Про це – далі.
«Отелло/Україна/Facebook» – це не Шекспір, про що не фейково повідомляють творці вистави. Це Україна, й ще більше це – Фейсбук. Подібно історичному моменту, коли послідовно викладена канва фільму перетворилася на хаотичну нарізку відеокліпу – подібну трансформацію пережив й спосіб театральної розповіді. Звісно, можна боротися за традиції, та мордувати глядача зубодробильною монолітністю (чи, точніше, монотонністю), а можна свої меседжі доносити у природній сучасний спосіб вживання інформації. Згодні ми, або не дуже, але законодавцем традицій виступає той самий Фейсбук. Канули у небуття формати випусків програми «Время», де спершу про політичні зустрічі «гарячолюбимого Леоніда Ілліча», після чого економіка, культура, а під кінець спорт та погода. Й порядок залишався незмінним, навіть якщо сталася спортивна сенсація – спершу про горячолюбимого…
Стрічка новин Фейсбуку – навпаки – рейтингує найбільш резонансні та ті, які найбіль обговорювані новини. А суспільство, яким би культурним та високоморальним не було, найактивніше ведеться на трагедії, цікавиться чужим горем та небайдуже до підглядань у замкову щілину. Всім цим вдосталь й наповнена вистава за п’єсою Павла Ар’є та Марини Смілянець. Окремими скелетними підпорками виступили тексти Вільяма Шекспіра та Юрія Олеші. Бенефісні жалісливі історії – авторства акторів вистави.
Вся вибудованість сюжету – у його хаотичності. Політичний коментар у фейсбуці може бути поряд із котиком, а серйозне дослідження кордонити із наспіх зліпленої побрехеньки. Картинка, цитатка, відосик… Хтось розпочав трансляцію, щось блимнуло у сторіз… Музичка, вітання із народженням, уряд – падлюки, знову картинки для збору вподобайок. Глядач у залі дратується? Та невже! Прийшов на самого «Отелло», а тут стрибаючі історії! Й тим більша роздратованість, чим більше відзеркалення. Театр «Золоті ворота», певно, й не згадаю, де б пестив глядача, заглядав йому до рота та вдавався до езопової мови, щоб не посваритися із об’єктом своєї критики. Не виключення й «Україна/Facebook». Зі сцени звучать конкретні незавуальовані імена. Вистава стоїться на актуальному масиві новин, апелює до цілком конкретних фігурантів. Але це далеко не новини із ТБ.
Виставу цілком можна сприймати як спробу політичного театру. Але автори йдуть ще далі. Відчуття вічності випливає зі зшивання тіла вистави зі шматочків та уривків класики та сучасності. Персонажі спектрально розкладаються на представників різних епох та подій, й при цьому залишаються акторами «Золотих воріт», які примудряються бути різними та не повторюватися з виставу у виставу. У цьому, певно, секрет постановки, яка досліджує природу ТЕАТРУ, що попри всі інші алюзії, є значно цікавішою за решту наявних алюзій.
Вистава виходить на початку доленосного року для країни – напередодні президентських та парламентських виборів, де фейкометство – обов’язковий інструмент комунікації. «Отелло/Україна/Facebook» – попередження, пересторога, порада – долинає до тієї частини суспільства, де із критичним мисленням бодай за теорією має бути більш-менш. Справжнім адресатам цього повідомлення воно могло просто не дійти. Саме тому, напевно, для максимального розголосу, камерну постановку театр виносить на велику сцену. Переглянувши обидва варіанта, одночасно й радію все більшій чисельності аудиторії «Золотих воріт», й сумую за тими втратами, які не покривають великий простір. Й все, ніби є – і той самий текст, й сценографічні застосування, й масштаб очевидніший. Проте актори ще тільки напрацьовують навички заповнення простору – масштабування – не зовсім мультиплікація по відношенню до вистави, й мікрофонне підсилення лише частково виконує завдання щодо донесення змістів вистави.
«Отелло/Україна/Facebook» – переважно чоловічий заміс – у певний спосіб діалог із попередньою прем’єрою театру – «Річардом III», якого за Шекспіром поставила німецька режисерка Корнелія Кромбгольц на жіночий склад «Золотих воріт». Цей пінг-понг, навряд із внутрішньо-змагальними завданнями, знеособив вселенське зло та вивів його ознаки. Залишилися неважливими імена, стать, рік народження, сегмент подій та навіть реальність існування. Колом рухається історія, публічні особи сьогодення застрибують у шкіру давно досліджених персоналій, та продовжують витанцьовувати улюбленими граблями. Суттєвою різницею жіночого та чоловічого Шекспіра залишається локальність та глобальність деталізації. Якщо «Річард» – максимально експортний варіант, то золотовратський «Отелло» – це швидше про універсальні змісти, які суттєво втрачаються у перекладі (мав досвід пояснення іноземцю подій під час перегляду вистави), які доносяться до конкретної цільової аудиторії, яка приходять у захват, коли бачить Уляну Супрун і на сцені, і у глядацькій залі на Шовковичній. А саме запрошенням VIP-особою вистава отримала наступний медійний розголос навіть за межами театральної спільноти. Тому й продовжують цікавити цифрові показники ефективності одного з небагатьох прикладів притомного театрального продюсування на основі успішного театрального проекту.
Більше того, лекало «Отелло» отримало власне життя. До вдалого прийому Стас Жирков вдався вже у наступній своїй роботі, кліпово-фейсбучний формат активно використовує у своїх виставах Тетяна Губрій. «Отело»-формат пішов окремим плаванням океаном українського театру. Світ змінюється, споживання контенту коригується. Живий театр подібних процесів не боїться, та не консервується, а адаптується й продовжує свій одвічний діалог.
