Грішний – грішний! Каюсь – каюсь!
Під час однієї з театральних зустрічей отримав запитання «Як кількість реквізиту на сцені впливає на якість вистави?» Очевидна відповідь, що взагалі ніяк, проте, важливим виявилося перевести питання у категорію, де кореляція складових має своє місце.
Якість вистави не залежить від реквізиту, сценографії, костюмів… За великим рахунком, й драматургія із акторами можуть стояти не на першому плану (є, звісно, випадки, коли це наріжне, але зараз про загальний випадок). Більшість театральних робіт на сьогодні – це наявність або відсутність режисерського вирішення та його найточніше сценічне втілення.
Драматургічна складова – важлива точка, від якої режисер відштовхується. Й цілком старт може бути як нульовим (починаємо з чистого аркуша), плюсовим (за рахунок п’єси чи драматурга вистава отримує певні бали ще до початку), або навіть мінусовим (коли режисеру спершу доводиться витягти драматургію бодай на нульову відмітку, а вже тільки потому починати з чистого аркуша).
Актори, звісно, найкраще, коли талановиті, вправні, пластичні, із голосовим діапазоном та безліччю різних талантів. Проте, й без більшості цих чеснот цілком можливо шляхом правильної композиції досягти задуманого. Підсвітити сильні сторони, задрапірувати слабкі…
Звісно, навколо повно вистав – контраргументів, проте сьогодні – саме про таку, що в естетиці «бідного театру», із трьохкопійчатої сценографії та правильного мізансценування стає діамантом там, де цього майже не очікуєш.
Серед режисерів ім’я Олександра Жили – не найвідоміше – здебільшого знання його як актора. Тому інтрига №1 у тому, що «Ніч перед Різдвом» – абсолютна зміна диспозиції – зі сцени на режисерське крісло. А Гоголь на підмогу – оскільки у подібній ситуації все ж таки гарно стартувати з переконливого плюса.
Якщо не скиглити про відсутність бюджетів на постановку, а у відпочаткові умови закладати наявність мінімального запасу (куліси, шмат тина та копну сіна) – то й сценографічне вирішення можна вибудовувати з існуючого, а не химерного. А за умови наявності креативного підходу, цього набору під містичного Миколу Васильовича може цілком вистачити.
Ну й акторський момент. Тут на красивий-співаючий-жартуючий розрахуйсь! Й від кожного за здібностями, кожному по відповідній ролі. Не без того, що із підсиленням музичним, костюмованим, або світло-візуальним.
На підсилення самої постановки автори вистави вдаються до інструментів театру ляльок, які у концепції гоголівщини-диявольщини виглядають досить виправдано, особливо, обираючи засоби не занадто специфічні, а ті, що довели власну ефективність та гарно зарекомендували себе у лялькарів.
Ну й у якості приправ – сучасне музичне оформлення, застосування реп-арсеналу та корекція світлом. Й найважливіше – вистава створена саме для цього не театрального простору, з урахуванням саме цих акторів, й виходячи саме з такого набору інгредієнтів.
У підсумку маю найпереконливішу виставу з бачених у репертуарі Київського театру «Актор», завдяки очевидно палаючому задуму режисера, хай навіть, поки що із не дуже розлогою творчою біографією.
PS. Шкода, що проголосувати за неї у «Пекторалі» не зміг.
