Двічі в одну «Зойчину квартиру»

Все максимально зрозуміло, коли вистава заходить, внутрішнє переконання від режисури, захват акторськими роботами, сценографією тощо…

Ще більше зрозуміло, коли виставу просто не сила дивитися, й в антракті збігаєш з тих танталових тортур.

І абсолютно нічого не зрозуміло, коли й перше, й друге – про одну й ту саму виставу.

Перший дотик до «Зойчиної квартири» Максима Голенка на сцені Театру на Подолі датовано червнем 19-го року. Глядач в залі був якийсь «корпоративний», зосереджений. Чи їм просто не повідомили, що показуватимуть комедію. А тут варто зауважити, що промоція вистави в театрі – приблизно на мінусовому рівні – програмки відсутні як клас, а технічна передпрем’єрна картинка (де окрім назви й драматурга – хіба що ім’я перекладача українською) – єдина візуалізація постановки.

Неймовірно смішний булгаківський текст, який за минуле століття майже не втратив своєї актуальності, вмикав якісь неконтрольовані реакції, що виплескувалися з мене гомерічних сміхом. Резонансом долітала аналогічна реакція з протилежного боку зали – решта, певно, в очікувані мозгодрібної драми, напружено рухали желваками та косилися з осудом на тих, хто заходився у веселощах.

Але від емоцій до, власне, постановки.
НЕПівський антураж п’єси, з основами корупційного підприємництва, прийшовся «по фігурі» сьогоденню. Більш того, у повітрі просто бриніли власні імена та назви – які добуквенно збігаються з оригінальним текстом, й при обережному режисерському підсвітленні та акторському інтонуванні, складають враження днями написаного.

Найбільша купюра драматурга – коригування з національності. Якщо в реаліях 20-х років ніша дрібної торгівлі та кримінальщина Москви була зайнята китайцями, то на сьогодні Ган-Дза-Лін змушено став Газолідзе. Функціонал – той самий, відмінності – в акценті.

Простір сцени (Володимир Карашевський) – окрема роль, зі змінами, розвитком та внутрішнім зламом протягом вистави. Кожна сценічний елемент вистрілює свого конкретного часу та робить це феєрично ефектно.

Ну й від акторського складу – просто вкладений на лопатки.

Зоя Денисівна Пельц, 35-річна удова, – особа, яку життєві обставини підштовхують до підприємницької діяльності, з усіма його домовлянками, кришуваннями тощо. Й типологія такого персонажу – критичний та холодний розрахунок. Була б засліплююча краса – сама б пішла в моделі. А наявна харизма штовхає більше до менеджерських важелів. Запрошення на роль Катерини Рубашкіної – влучення в десяточку! Тут і психофізика, й органіка, й вільне поводження поза думкою про вигідну картинну мізансцену… Переконало все – від пасьянсу під абажуром, до прощання із квартирою.

Окрема та безумовна любов – покоївка Манюшка (Лариса Трояновська) – «Ах, Маню-ю-юшка!» (С) Візуально простота, витриманість ролі, колоритність, «неваляшковість», безпосередність та мілота.

Фантастичний та гутаперчевий Аметистов (Роман Халаїмов), каскадно-універсальний Херувим (Ігор Ніколаєв), улесливо-хтивий Алілуя (Максим Максимюк), хозяйно-життєвий Гусь-Ремонтний (Олександр Ярема)… Взагалі, кастинг першого перегляду – вау! Хіба що вирізнявся своєю значно меншою виразністю Обольянінова (Артем Мяус).

Завертали круговертю режисерські вигадки та акторські смачнятинки. Поспати на виставі, щонайменше мені, не вдалося – увага та дивування кожної сцени! А музичні номера – підкреслено-фонові та крізь які отримував розвиток сюжету – просто глядацьке таяння в кріслі!

Далі трапилося щось мало-пояснювальне.
Спершу – погляди здивування під час спілкування – співрозмовники дивилися з нерозумінням від моїх слів захвату виставою.
Насторожило.

Згодом впіймав ниточку кардинально іншого сприйняття. Залишу всю низку розслідування причин – одразу до висновку. Водорозділом сприйняття/не сприйняття стала виконавиця головної ролі.
Тож, у лютому 2020-го дивився ту саму виставу із Дашею Малаховою.

Решта складу – майже та сама, при цьому виставу – просто не впізнати. Все те саме – текст, сценографія, музичне оформлення… Й при тому, одна вистава – фарс, який завершується трагедією. Інша – трагедія вкусовщини, без натяку на фарс.

Пішла геть з вистави іронія, полишила її фарсовість. На сцені залишився «квартальний» гумор з фльором суцільного несмаку та вульгаризму.
В антракті беззворотньо пішов і я.

Маю підозру, що у зміненому порядку перегляду вистав, другого підходу могло б й не бути взагалі.

Але сталося як сталося.
Тому «Зойчина квартира» із Катериною Рубашкіною – одне з найяскравіших вполювань (Улов «Театральної риболовлі» та Блогерський рейтинг).