«Дон Жуан» червоного розливу

Якось пірат «Гості з майбутнього» говорив дівчинці з XXI століття, що Коля може бути не один, а два, й навіть три…
Із «Дон Жуанами» Максима Голенка – аналогічна історія.

Одна справа – вистава великої сцени, яка крокує сценічними майданчиками незалежним проєктом. Інша – zip-архів для простору Київського театру «Актор». Учасником конкурсного добору премії «Київська пектораль» у номінації «Камерна сцена» брала участь саме архівована версія – тому текст про неї, та про те, що далеко не все стискається з того, що хотілося б.

Тож…
Образ іспанського ловеласа розбурхує уяву митців п’яту сотню років. Сучасний український варіант – мікс найвдаліших класичних родзинок, запакованих фантазіями Марини Смілянець у п’єсу «Дон Жуан. Коктейль». Інгредієнти цього «любовного напою» виявилася добротними – на універсальному скелеті чоловічого антогоністичного співіснування наростилися деталі (деякі, звісно, пікантні) з походеньок героя-коханця. Драматургічна складова – з категорії «Як поглянути нетривіально на відому-відому історію». Й варто відмітити, що спотикатися від цього «Коктейлю» не доводиться.

Легенькими білими штрих-пунктирами відтінено обличчя сценічного простору вистави. Чорна окантовка нутрощів театру «Актор», по якому розливаються фарби пристрасті та крові, переливаються відтінками та тримають стиль в одязі. М’ясистий, насичений, глибокий, різний, такий, що відіграє на рівні з акторами – ЧЕРВОНИЙ – фірмовий виразний колір вистави. Функціональність та образність також й у сценографії (художник – Леся Головач).

На цьому просякнутому пристрастю просторі заряджені актори. В театрі «Актор» з’являються вистави, побудовані на дії, а не на текстовому бубонінні. Соцмережевий показник (скільки часу вистави провебено в телефоні) зазнав суттєвого падіння – за подіями на сцені реально цікаво спостерігати. Не без окремих подразників – проте в цілому – вистава тримає.

Запрошений «бармен» для приготування коктейлю «Дон Жуан» – Максим Голенко – режисер, саме ім’я якого на чолі авторської групи вистави гарантує результат не нижче певного рівня. Вистава цей рівень має, хіба що знаходиться у постійній боротьбі за його збереження.

Загроза #1 – робота з простором.
Адаптації та переноси камерних вистав на велику сцену, або навпаки – досить небезпечна історія. Уявлення саме домальовує простір, у якому дихала ця фірмова червоність, де розгорталися б вибудовані мізансцени… Проте, фізичні розміри показують зовсім інше, й домальоване лишається тільки в уяві.

Загроза #2 – робота з дублями.
В українській театральній практиці поширено використання кількох різних акторів на ключових ролях. Тим паче, у випадку із принципово різними версіями однієї вистави.

Але…
Як би тут не заспойлерити?
Коли костюмчик пошитий на одну особу, а його приміряють на іншого – це буває вельми помітно. Вистава має акторські лінії,  які грають не персонажа, а актора, який грає цього персонажа. Й такі вимушені заміни певним чином розтягують полотно вистави у непередбачених для цього місцях.

Окремо хочеться зупинитися на акторах першої лінії. Звісно, я бачив тільки одного Дона Жуана у виконанні Михайла Кукуюка – порівнювати не маю змоги. Але крой акторської роботи такий, що заміни майже не підставляються. Це харизматизм на рівні заговорювачів змій, пластичність до відривання від землі й вільного польоту, розлучення зі словами, що залишають по собі пам’ятний рівчачок…

Лепорелло у виконанні Максима Максимюка – це санчопансовість, докторватсоновість, навіть певна труфальдіновість… Й до того, суттєва відмінність від деяких інших робіт актора – це знайденість органічності – де фізичні данні не обтяжують, а навпаки, підтримують.

От і маю – у підсумку – володар канського «Золотого лева» в екранній копії, до того ж перегнаній з широкоекранного до 3:4 формату.

А «Коктейль», судячи по ресурсах – ого-го який має бути!