«Дім» на Лівому березі. Новосілля Тамари Трунової
Наразі складно порахувати кількість поверхів, які має ТЕАТРАЛЬНИЙ ДІМ, хоча сама тема вельми цікава. Логіка – у наступному. Період дитячої «несознанки» останнім часом стали відвойовувати у «Телепузиків» бебі-театри (частина, навіть дійсно орієнтується на маленького глядача). Ранній вік через Котиків, Півників, Лисичок обзаводиться підвалиними базових моделей поведінки; трішки старшими – починаємо відслідковувати лінійний сюжет; на статеве формування приходиться період фанатизму яскравими представниками акторського цеху, а етап пошуку відповідей більш складного рівня буття зміщує фокус уваги з гендеру на режисерські трактування, пошук змістів… Окреме горище – за театром абсурду, проте для українського простору це настільки екзотичний фрукт, що на ньому можна навіть не зупинятися.
Звісно, далеко не всі еволюціонують… Непоодинокі випадки, коли режисери академічних та національних театрів продовжують бавитися телепузиковим рівнем у своїх навіть нагороджених високими нагородами виставах… Трапляються замахи на вхоплення сенсів, ігноруючи попередні необхідні для формування особистості сходинки… Це вже не говорячи про забавки з часом – стрибки з віку у вік – то тут, то там…
Саме тому знаходження режисера, який у часі, у резонуючому віці, неймовірної актуальності – результат ретельного пошуку. Зібраний та структурований творчий шлях Тамари Трунової викладено в Каталозі режисерів на порталі.
Найсвіжіша робота – «Дім» Ніколи МакКартні (текст п’єси), онлайн-прем’єру якої було випущено наприкінці жовтня 2020 в рамках Літературно-перекладацького фестивалю Translatorium, наприкінці грудня відбувся допрем’єрний показ з тим, щоб вистава увійшла до репертуару Театру на Лівому березі та стала першою прем’єрою 2021 року.
Спершу пара слів про контекст.
Тонкий молекулярний розбір травмованої частини своїх героїв робить британська драматургиня Нікола МакКартні у створеному 20 років тому (2000) тексті. Сторінками п’єси не ростуть ромашки, не чутно веселого дитячого сміху, відсутній крупний план того, що видає пошуковик зображень на запит «Щастя». «Дім» – це крок у потойбіччя людини, яке зазвичай не доступне за шаблонними посмішками та «У мене все чудово!» із близькими та дальніми. Текст з однієї полички із «Психопатологією повсякденного життя» фахового психоаналітика. І саме ці малодосліджені чертоги затягують все далі і далі, сторінка за сторінкою.
Сказати, що діставшись завершення історії вона стає зрозуміліщою, ніж була на початку – неймовірне перебільшення. Ілюзія очевидності кількаразово мерехтить під час розвитку дії. Але, виявляється не більшою за міраж у пустелі.
Український переклад п’єси – окрема територія дослідження. Версію створювали чотири перекладачки, кожна – по одній з персонажів п’єси. Тому текст набуває додаткового ухилу у бік «листа дяді Фьодора дорогим татові й мамі». При цьому ще яскравіше вимальовуються комунікаційні мури непорозуміння між такими далекими близькими людьми.
Відеоверсія постановки Тамари Трунової, яку представили в рамках Літературно-перекладацького фестивалю Translatorium підтвердила головну тезу 2020 року – якщо є бодай малесенька можливість побачити виставу наживо – варто ігнорувати запис. Тим паче – його аналізувати, та/чи будувати виходячи з нього концепції а-ля справжньої театральної реальності.
Запис продемонстрував наступне: вистава – візуальний та аудіальний Еверест, інтелектуальна планка та якісно новий рівень театрального мистецтва.
Театрального (!!!) мистецтва.
Не екранного…
А театрального!
Що докорінно не синоніми.
При тому, що відео вистави «Дім» – чи ненайякісніший український театральний продакшн карантинного періоду.
Проте використовувати його варто хіба що для пострефлексії по перегляду живої вистави, точково повертаючись до окремих сцен, фрагментів, звуків…
Для себе не зміг знайти аналог «Дому» серед бачених українських вистав. Найближча сусідня сходинка, вочевидь, «Дім на краю душі» цієї ж режисерки. Більш того, за багатьма параметрами, обидва «Дома» можуть зчитуватися єдиним цілісним висловлюванням, утвореним з двох самодостатніх частин. Перекинутий місток з «Дому» в «Дім» у вигляді унікально-індивідуальних акторських партитур, нелінійності лінійного викладення та, у певний спосіб, написання нової глави, що стає продовженням попередньої (як би це дивно не звучало, але для кожного з доннігрівської історії можна віднайти свого аватара у маккартнєвому).
Перше і довиставне шалене враження – це простір.
Вистава «Дім» має значно більше дієвих персонажів, за чотирьох блискучих жінок. Свою роль досить точно і тонко відіграє сценографія, власний розвиток має звукове оформлення вистави. Абсолютно не йдеться окремо про композитора, звукорежисера, вокаліста (як зазвичай трапляється у більшості вистав). Звуковидобування, звукопосилання та звукоперетворення – окрема тонка робота, кожна петелька якої філігранно вписана у «домове» панно, чіпляється нотками за невидимі мікрофони, розносяться реверсом закутками та рикошетом влучають в глядача. Музика «Mavka» та живе виконання Ірини Лазер – окремий всесвіт.
Вистава багато в чому не типова київським сценам. Але найпоказовіше – спосіб роботи акторок вистави. Жодного шансу розгледіти у виставі виконавиць такої-то ролі. Бачити актрису, яка вийшла зобразити персонаж «А» – це на іншу виставу зовсім інших театрів. Перед глядачем – єдиний, різнорідний, складновибудований… але суцільноживий простір. З першої появи – рівень оголеного нерву із викладкою від 100% і вище. При цьому – ніхто не рве пристрасті без потреби. Вживання й переживання такі, що двох (а з окулярами, й чотирьох) очей замало, щоб одночасно бути прикутим до кожної миттєвосі існування. Продумано й складено все так, що дієвість персонажу – в активній фазі говоріння, й не менш активній фазі – слухання, оцінки, мовчання… Навіть у дефрагментованому розчинення у пітьмі. Ірина Мак, Світлана Орліченко, Марина Клімова, Наталка Кобізька – потужний акорд вистави…
Одним словом, з 5 січня «Дім» стає до репертуару Театру на Лівому березі.
Непроста історія у складноскладеному втіленні.
Вистава, на якій не вдасться відпочити, розібрані атоми якої безпардонно проникатимуть у глядача та міцно сидітимуть в ньому ще довго по перегляду.
Це вистава, яка залишиться не зрозумілою частиною тих, хто попри всі перестороги відважиться на її перегляд.
І все ж – це крутий мистецький продукт, високу планку якого неймовірно складно встановити, й не меншою роботою буде її втримати.
І, так, саме таке творче досягнення наближує театр України до кращих зразків світового мистецтва, є пульсом часу та взірцем естетичної довершеності (а не оті всі «телепузіки»…).
