Невтримні «Перехресні»

…тож…
Вистави, після завершення яких не треба вкриватися плямами сорому ІСНУЮТЬ!

Е-мае, але який же це кайф, коли не треба в 100500 раз перейматися тим, що акторських здібностей не вистачило, режисера на постановку не запросили, реквізит поламаний, світлячки померли до початку вистави тощо «Перехресні стежки» режисера Івана Уривського у Львівському театрі ім. Леся Курбаса багаторазовий оргазм!

До об’ємного тексту про режисерський почерк не вистачає «Олесі», але і на сьогоднішній день можу констатувати, що в українському театрі розпочалася ера Уривського.

Це література (навіть не драматургія) найвищого гатунку, яка податливую глиною лягає до режисерських рук.

Це актори, з якими зводить режисерська доля. АКТОРИ, за якими кортить спостерігати будь-де, будь-коли (секунда брюзжання сценмова, органіка, харизма, пластика тощо – ВСЕ НА МІСЦІ ЗА ЗАМОВЧУВАННЯМ), і це якийсь кайф! Олег Стефан, Оксана Казакевич, Ярослав Федорчук та Андрій Петрук!

Це безкрайні вигадки та режисерські компіляції незважаючи на менш ніж двогодинний хронометраж вистави на сцені франківська повість! З глибиною, перепетіями, роздумами та трагедією. Все концентровано та зчитуваємо!

Це музичне оформлення! А-а-а! Настільки смачного соуса до страви ще пошукати треба! Український фолк-панк, мелодії польського музичного генія та медитативні звуковиверження, які не відпускають довгий час вже після вистави… Все в стилізації, органічно, смачно…

Це поле символів. Пахане-перепахане поле, яке гарантує безсонну ніч із зануренням до глибини, недосяжної під час першого перегляду… Тих, що підсаджують на гачок повторного повернення, справжньої залежності (якщо ця аналогія буде правильно трактована)… ЦЕ ЩОСЬ НЕЙМОВІРНЕ. Глядацька зала (я це насправді чув і відчував) боялася зайвий раз ковтнути повітря в груди, щоб під той час не прогавити бодай який з епізодів вистави. Єдиний глядацький організм, який просто вибухнув фінальними оваціями пролився безмежною вдячністю за отримане задоволення «Перехресні стежки» в Театрі Курбаса – а-а-а-а!