Бренд «Поганих доріг»

Затемнення…
Кам’яні печери періоду раннього християнства…

У сьогоденні – досить похмуре, знелюденіле місце з ознаками колишньої присутності людини, її життєдіяльності…
Жити – працювати – молитися.
Кам’яні столики, брила-стільці… На все це (де збереглося), кидає байдужий погляд культова істота, зображена на стіні…

Флешбек.
Три стіни сучасного провінційного житлоприміщення.
Крісло та шафа…
Зі стіни зирить та сама культова істота.
Еволюційний рух відбувся, хоча, візуально досить важко визначити в який бік.
Дерев’яні меблі навряд витримають випробування часом, тож, за відповідний період гарантовано перетворяться на тлін.

Нічого не змінилося.
Відмінності хіба що в проведеній електриці та поклеєні шпалери…
А, ну ще #поганідороги.
Фізична дорога, яка путника приведе до стоянок кам’яних печер – в рази ліпша за дороги окремої незалежної держави, однієї з найбільших у Європі.

Так, дороги у нас погані!
І в країні в цілому.
І між окремими людьми зокрема.

Псевдоасфальтовані дороги побиті опадами та підірвані поцупленими будівельними матеріалами. І з доріжками міжособової комунікації твориться щось вкрай дике.
А в умовах війни на Сході України – усе не просто примножується, а просто-таки підноситься до кубічного ступеню. Всі дороги апріорі погані.

Війна.
Да долю кожного покоління вона випадає своя.
Мого дядька проводжали до Афгану. Його батько, мій дід, воював у 41-му, на долю його батьків також якісь мілітаристські забавки приходилися.

Нічого не змінилося.
Відмінності хіба що в обмундируванні, засобах ведення бою, радіусі враження від озброєння.
А, ну ще #поганідороги.

Тема війни в мистецтві.
Травми від жахів війни не підвладні бліц-сеансам психологів.
Трагедія народу, нації, окремого міста чи окремої родини будоражать письменників, художників, поетів та режисерів.
Безпосередні учасники рефлексують спогадами та різними формами мемуарів. Наступні покоління – переосмислюють події, та за умови достатнього відсторонення у часі та емоціях – отримують нагоду на створення художнього осмислення подій чергової страшної війни (і назва не має значення – будь яка війна чергова і страшна, за виключенням тієї ядерної, яка стане останньою для цивілізації).

Війна на Сході України – тема, що не сходить зі шпальт газет та стрічок новин. Майже кожен у той чи інший спосіб до неї має відношення, у багатьох іх нею пов’язана персональна трагедія, гіркота втрати. Усе це Боляче! Нестерпно! По-живому!

І звісно, що один рік може йти і за три, і за п’ять, але відтермінування для художнього осмислення подія, яка ще навіть не завершилася – не пройшло. Лев Толстой свою «Війну і мир» осмислював через півстоліття після описаних ним подій. Саме тому будь яка спроба художнього твору, які сьогодні з’являються наліво і направо на цю тематику – відразу спекулятині або пропагандиські.

Але що робити, якщо інакше не можливо і просто необхідно висловитися на тему що болить?
Вихід в документалістиці – зліпок дії, її консервація, спроба безоціночності…

І в глобальному плані – кожен документальний витвір (частина з яких – сама по собі є низкою окремих епізодів) – вишикуються у дайджест різнорівнево-талановитих свідчень усіх і кожного про власну рефлексію з приводу сьогодення. Різні автори – різні фокуси на подію, різні історії, різні люди – одне життя. Життя в умовах жаху.

«Погані дороги» Тамари Трунової – це суцільний жах для переживань, та відверта насолода для спостерігання. Тонка червона лінія, перетнув яку, є загроза скотитися в художньо-переосмислений твір. Не скотилися. Півкроку – і можливість впасти у сентиментальне вичавлювання сліз із глядача. Не перешагнули. На відстані витягнутої руки – небезпека уподібнитися безлічі інших актів мистецтва про то саме. Тут є певні моменти…

Драматургія

Моя мама, коли обробляла закупку помідорів, видавлювала з них по максимуму. Спершу – у свіжому вигляді на всі смаки. Потім усі в чергу перекручувала сік. А вичавки також на якісь кулінарні забавки йшли.

Драматург Наталя Ворожбит, авторка «Поганих доріг», до того ж ще й автор сценарію «Кіборгів». Тому занирнувши в тему раз – чому б не винести з неї усього й у різновидах? А епізод з путінським поздоровленням у вигляді взятого аеродрому – ще й зробити лейтмотивом своїх творів (такий собі «На речке, на речке, на том бережочке» у Данелія).

Драматургія з мінімізацією дії – авторський почерк, чи палки в колеса режисерові?

Іменник – як центробіжна сила тексту із зацькованими дієсловами.

Читаючи подібні п’єси щиро співчуваю мужності режисерів, які за них беруться, продираються крізь потік слів та витягають по крупиці дію. А там де й крупиці немає – вибудовіють надбудову – коли дієву, коли музичну…

Режисура

У Тамари Трунової це черговий кульбіт із драматургією Наталі Ворожбит.

Титанічне зусилля над причесуванням текстової основи – що у «Саша, винеси сміття» (ще й з прилизуванням причинно-наслідкових ґепів), що в «Поганих дорогах» (тут, власне, як по написаному). Початок роботи не з нуля, а навіть з мінусової відмітки, яка завершується на високому плюсі. Це, безумовно, аплодисменти стоячи. Історія в історії, яка розвиває удаваний простір з ходом розповіді, побудова 3D-об’єму в плоскуватих та одноманітних спогадах, залучення паралельних жанрів та пієтет до акторів…

Акторські роботи

На війні усі рівні…

Зірка ти, чи молодий та перспективний актор – для вистави не має жодного значення. Акторський ансамбль у кожному сюжеті. Тактовна людська співо-машина, зухвалі панельні дівчатка чи куркогосподарі… Подолання парканів, повзання горками, чи парне занурювання до ванни… Партнерське плече, синхрон та насолода від життя на сцені. І мені, як глядачу, частинка тієї насолоди акторської перепадає. А решту додаю собі іншою сценічною атрибутикою.

Сценографія

Опанування простору. Можливості Сцени 6 ще відкриваються і випробовуються. І нахлобучування усього й відразу вона вже переживала, і мінімалізмом перехворіла, і чого тільки не перенесла на собі…

Функціональне сегментування, додаткова підтримка акторам, та просто оригінальність – це саме те, що відбувається на сценічному просторі «Поганих доріг».

Це окрема насолода – занурення в сценографію ще до вистави, а зрештою, внутрішній «Оу!» під час неочікуваного пострілу тієї самої рушниці…

Відеопроекція

Театр XXI століття тяжіє до синтезу всього навкруги.

І вкрай тішить те, що приклади притомності використання відеокамери та її доречності все ж зустрічаються… Мимокасових випадків надивився, а на «Дорогах» переконався у небезнадійності цього напрямку.

Відеокамера для роуд-муві – безмежні можливості «Дорога без конца» у прямому сенсі на сцені – ресурсний додатковий шар, який окремо концентрує та затягує у тугий вузол усе – від назви до концепції. А символи та цитати з полотен великих художників з екрану запрошують на повторну зустріч усе ж на тих самих «Поганих дорогах».

P.S. Окремий уклін команді, яка створює обличчя вистави. Серед київських вистав з’являються БРЕНДИ!