Боротьба з темрявою «на Чайній»

Остання вистава театрального сезону 2019/20 відбулася наживо!
Без відеозаписів, ноутбуків та вайфаїв.
Хоча й з масками, санітайзерами та дотриманням соціальної дистанції – просапаними глядацькими місцями, які суттєво зменшують кількість можливих відвідувачів кожного показу вистави.
Таке воно, сьогодення.

А на сцені тим часом розгорталася історія, відточена роками й десятиріччями, яка перебралася з манхеттенського горища взірця 1969 року, до одеської комірки у просторі «Театру на Чайній».

Донні…
«Маленький Донні, що переміг темряву»…
Відчуття чогось знайомого миготіло в алюзорній назві вистави.

Герш!
Леонард Герш – пронеслося в голові з першими репліками головного героя.

До «вільних метеликів» режисер Олександр Онищенко звернувся ще 2014-го. Тож, вистава встигла пообжитися, та навіть фрагментарно видозмінитися – й у сенсі простору, й акторські. Прикладом, саме цього показу відбулася прем’єра ролі Джил Теннер у виконанні акторки Ольги Білоконь. Й, важливо, що внутрішня акторська сцепка мало що видавала у дебюті, й була далекою від «пересуванням темрявою» малюнком вистави.

Досить простора сцена складається умовним зонованим трикутником: із двоповерхового (привертаючого увагу глядача та персонажів) ліжка, шнурового телефона та яскравої плями – червоного центрового холодильника. Власне, цими трьома локаціями та трьома вхідно-вихідними порталами (один з них – дверний отвір прямо по центру сцени) й оперує сценічне вирішення. Трійка основних персонажів, власне, наче з них і походять – Донні відділяється від свого дивано-ліжка; його «одеська» мамця з’являється з телефонного потойбіччя із найкращим знанням за життя; а двері Джил – вхід до комори з їжею (якщо хочете, збільшені дверцята холодильника у якому все ще є якийсь бутерброд із яблучком).

У трикутнику й розгортається відомий драматургічний сюжет американського драматурга – від телефонно-диспечерної матусі, крізь холодильну полицю прожерливої Джил, до підраховуючого кроки «від ліжка» Дональда… Тому, коли у трикутника з’являється четвертий – Ральф – простір вистави дещо комкається, й ніби намагається відтіснити його (саме персонажа, а не актора) за межі.

Ключовий образ вистави до розгадування не піддавався досить довгий час. До того, напрямок інтуїтивно був вірним – нерозпізнаним залишалася кількаразова музична цитата, яку ніяк не міг згадати ані я, ані Shazam. А все складалося завдяки саме цьому фрагменту, й відтоді весь сценічний простір знайшов свою темряву (хай і не аїдову). «Підсліпкувата» матуся не наважується «розкрити очі» на дорослого сина, якого продовжує навпомацки опікати. Джил із «запамороченими поглядом» живе одним днем, живе «Как под каждым ей листком. Был готов и стол и дом». Так само інстинктовідомий Ральф, який летить на новий об’єкт швидкоплинного захоплення… І лише звуки ліри-гітари насправді небачущого Донні-Орфея долинають з тієї темряви, яку йому доводиться перемагати, у пошуках своєї Еврідіки.

Власне, саме так і можна пояснити вихід на титул вистави Донні-Дона-Дональда (Владислав Костика), адже, це саме його шлях у темряву невідомості самотнього дорослого життя, це його ліра-гітара є тим маячком, через який йде спілкування зі світом, його пошуки, втрати, знову пошуки…

Вирішення епізодів вистави досить чітко поділяється на два блоки – текстові, та текстово-дієві. Статичне промовляння тексту – як інструмент психологічного театру – цілком може бути. Хоча, темпаритмічність та об’єм акторам на сцені додає саме дія – чи то гітара в руках, чи розкрита валіза, чи зникаючий у роті бутерброд…

Й окремим абзацом щодо інструментів брендингу театру взагалі, та конкретно у виставі про Маленького Донні. Побачене у просторі старовинної одеської будівлі, прямо перед центральним входом до Парку ім. Шевченка – схоже, заявка на окреме вивчення наявного брендбуку театру. Чітка випрацьована кольорова палітра, впізнавані складові елементи, якірний образ чаю та складові елементи чаювання…

Під брендування підпадає й сценічне оформлення із фірмовими філіжанками «Театру на Чайній».