Англомовний «Щоденник молодого морфініста»
Театральним Булгаковим я не балуваний…
До цього – книжки, фільми, більше чи менше удачні серіали. «Фатальні яйця» десь до сих пір десь зберігаються коміксами…
Тому, коли на горизонті з’являється Михайло Опанасович моновиставою, та ще й англійською – це однозначний привід роздивитися її в деталях.
Оповідання «Морфій» – ніби застигло на роздоріжжі – чи то частина «Щоденника молодого лікаря», чи зовсім окремий твір (до чого схиляється частина булгакознавці). Проте саме ця його інакшість і стає найбільш сценічно привабливою і для великої сцени із акторонаселеленими виставами, а ще смачніше – моновиставою, в камерному тракнуванні, де ніхто не відволікає від метаморфоз повножиттєвої людини, яка перетворюється на здичавілого самітника з хворобливою залежністю.
Трагедію лікаря з непролазної глушини росказали у ProEnglish Theatre (реж. Алекс Боровенський, Юрій Радіонов). А виходячи з лінгвистичної специфіки театру, де мовний перемикач починає працювати прямо з порогу – зіграли виставу англійською.
За останні сто років ситуація суттєво не змінилася – особисті переживання продовжують бути причиною душевних страждань, а наркотичне заспокійливе безальтернативно призводить до залежності. Саме тому вистава розташувалася у певному безчассі, адже одночасно відбувається і зовсім поряд, і світ за очі де…
Режисерський та акторський екзамени – максимально звільнений протір для розказаної історії, яка б тримала увагу глядача протягом усього заявленого часу. Актора на килимочку, який зіграв «Вишневий сад», можна було б вважати за еталон виконавчої майстерності.
Актор Юрій Радіонов вийшов один на один з глядачем в темний сценічний простір, де всі його підручні засоби перераховуються по пальцям руки – стол, стіл, валіза та луч проектора, який час від часу проникав на рівень підсвідомості персонажу, та візуалізував пляску демонів лікаря Полякова. І що важливо для вистави – в міцній зв’язці із актором – доповнена реальність проникає на сцену без використання віртуальних окулярів.
В просторі, де актору не сховатися за декорацію, зазвичай вдаються до різних хитрощів, серед яких і красномовне музичне оформлення, яке частину навантаження перебрає на себе. Не можу сказати, що в «Морфії» дія відбувається зовсім в тищі, але епізоди, в яких актор діє на фоні кричущої тиші – особливо вражаючі. І загальна музична партитура до вистави підібрана тонко та влучно до емоційних переходів. Експеримент зі спробою повторити враження виключно за рахунок музичної композиції персонально у мене провалився – ефект спрацьовує тільки в поєднанні зі сценою, матеріалом, актором…
Акторський напрацьований багаж, блискуча фізична форма виконавця та режисерська школа творять дива – в майже порожньому просторі виникає цілий світ, із деталями та подробицями, із душевним болем, який трансформується у біль фізичний.
Літературний булгаковський герой, дочитавши отриманий щоденник свого колеги, задається питанням, чи потрібні ці нотатки? Дійшовши висновку, що потрібні – публікує їх. Підхоплений та адаптований для сценічного простору матеріал ще більше потрібен та актуальний. Менше всього збираюсь говорити про моральну складову. Але тема в рази стає гучнішою та гострішою, коли театральне втілення перемагає (хай навіть всього на годину) гаджет із його безмежними можливостями. Жодного відправленого повідомлення протягом вистави – показово!
