Театральна Мазепіада
Звісно, всього-всього не бачив…
Але загальне враження, що період героїзації української історії навіть не запліднився.
Приміром, особа Івана Мазепи. Тут і шляхетний рід, й гетманство, й біографічних подробиць на низку історичних батальних серіалів netflix-рівня. Не менш приваблива особистість й для театрального простору.
Й, як з’ясовується, література Мазепу стороною не обходила – своє відображення історична постать знаходила у творах Байрона та Гюго. Самих п’єс писано-переписано за десяток. Й тим не менш, про героїчне сценічне втілення допоки не чутно.
Мова не про повну відсутність постановок. Актори в образі Мазепи виходили на театральні підмостки ще з другій половині XIX століття. Продовжують грати й донині. Проте роботи не стають подією, яка б могла винести образ гетьмана на якісно новий рівень суспільного сприйняття.
Минулий сезон, прикладом, познайомив мене з парою Мазепа-вистав. У жодній візуального чи змістовного мотиву для наслідування та/чи гордості за співвітчизника не знайшов.
Національний драмтеатр ім. Марії Заньковецької взяв до постановки п’єсу «Мазепа» Юліуша Словацького, де титульний герой – не більше за осмілівшого Труффальдіно.
Є зовсім інший Мазепа, не прислужник, у Театрі української традиції «Дзеркало». Тут він – дорослий чоловік, якому кортить простого людського щастя, тепла, любові. «Мазепа. Love-story» поставлена за п’єсою «Думка на два серця. Мазепа і Мотря» Володимира Петранюка.
Суттєвий ґеп обох постановок – якісна сторона виконання. Український театр до сих пір тяжіє до ганчірної сценографії та піонертабірної конструкторності. Герої на сцені не діють, а балачки здебільшого балакають. Відбувається все це у досить сумному візуальному оформленні, що у загальному здобутку навряд додати балів на користь героїзації та створення об’єкту до наслідування. Та й у загальному сенсі виглядає, ніби образ гетьмана не поза увагою, а ефект з того – близький до математичної похибки.
Так, мова йде про певну міфологізацію, яку проходять нації, під час створення власного героїчного пантеону. Підліткова свідомість відкрита до пошуку прикладу наслідування. І хто то буде – американський Супермен, англійський Робін Гуд чи український Мазепа – питання ідеологічне, та у певний спосіб, стратегічне. Адже національна свідомість має властивість прокидатися під потужним мистецьким впливом (напр. «Енеїда» Базилевича у книговиданні та Данченка у театральному просторі).
Постать Івана Степановича стала ілюстрацією допису у зв’язку з його датою народження (20 березня). Хоча, звісно, багатовіковий історичний шлях України має безліч особистостей, які все ще чекають на використання свого героїчного ресурсу у справі побудови свідомої української нації.
Хоча, може, щось зміниться…
Щонайменше український кінематограф зробив крок у бік привабливості богатирських образів («Сторожова застава» Юрія Ковальова). А на горизонті видніється «Вишиваний» Харківського театру опери та балету. То може, героїчна українська складова ще буде відкрита й театрально досліджена?
PS. Було б цікаво почути контрприклади щодо існування переконливо використаного образу Івана Мазепи у театральному просторі. Якщо, звісно, такі існують.
