MariAm – мінус один театральний блогер

Досить вільно-порожнє поле театрального допису стало ще більш вільним.
Наприкінці жовтня театральний блогер MariAm заявила про припинення своєї діяльності у театральній ніші.

Театральний Львів відтепер позбавлено іронічної усміхненою Мар’яни, яка розбирала вистави та показувала акторів з досить неочікуваної сторони.

Загалом на каналі MariAm вийшло 27 оглядів вистав, 12 фестивальних та мистецьких оглядів та 26 АНТИінтерв’ю з митцями, акторами, музикантами (серед них і голівудський актор Трой Рупташ). Основою відеоконтенту ставали львівські люди театру – Ярослав Федорчук, Василь Колісник, Анна Матійченко, Сашко Міщук, Ірина Шийко, Віталій Гордієнко…

З чого все починалося, та як завершилося – говоримо із екс-театральною блогеркою Мар’яною Янкевич.

Мар’яно, розкажи, де, коли і як зійшлися ваші із театром доріжки?

Зійшлися доріжки випадково, коли вирішувала куди поступати – параметри пошуку були у творчому напрямку. Пішла не протоптаною маминою стежкою – вона свого часу проходила конкурс на театрознавство, але не залишилася у Києві, тому й дороги з театром не зійшлися. Передала мені свою любов до театру, яку мені вдалося відчути уже у процесі навчання, десь аж на четвертому курсі.

Що цінного та/або корисного в освіті театрознавця? Що підштовхнуло до вибору такої професії?

Навчання найбільше дало історично-культурної бази. А найбільше завдячую процесу самонавчання. Це мабуть дивно звучить, але я почувалася кошенятком, якого кинули у воду, аби воно навчилося плавати. Хтось тонув, а хтось перетворювався у каченя. Себе я вважаю саме каченям. В нас часто були дискусії-обговорення вистав, фільмів. Ми завжди мали виборювати власну точку зору. Промовчати було майже неможливо, а точніше – тобі не давали мовчати. Це стресовий період у моєму житті, але він багато чого дав, і серед іншого – підвішений язик та вміння формулювати і пояснити власні враження – дуже допомагає в житті та у професійній сфері.

Як з’явився театральний блогер MariAm?

Це було у квітні 2014 року. Університет закінчила 2013-го (захистила магістерську) і практично через рік з’явився блог. Причини було дві: професійні амбіції – на державну роботу йти не хотіла, та й не було такої нагальної потреби. Друга причина – Революція Гідності – подія, яка змінила моє життя, зокрема спонукала робити більш корисні для українського культурного простору речі. Я почала озвучувати українською мультфільми та фільми (зараз маю це основним заняттям). Тож і вирішила вполювати двох зайців разом – популяризувати театр локально + створювати українськомовний контент для ютубу, який на той час був дуже російськомовним.

Який був найприємніший відгук про твою роботу блогу?

Найчастіше – «завдяки твоєму блогу, пішли у театр».

А який найнеприємніший?

Є і неприємний, хоча вважаю і його маленьким компліментом – «тебе більше ніколи не пустять у театр!!!» Завжди уявляю, як на вході в театр висить мій опізнавальний портрет, за яким всі знають кого не пускати…

Як можна оцінити відомість та результативність твого блогу? В рамках Львова? В рамках України?

Параметри оцінки мені не відомі. Хіба що реакціями театрального ком’юніті – когось на стільки щось ображало, що переставали вітатися. Хтось навпаки – почав спілкування. Збільшилося кількість запрошень у театр. Почалися окремі звернення акторів, яким була цікава оцінити акторської роботи, режисерського рішення. Часто звичайні глядачі писали і питалися поради куди і на що краще піти. Запитували про мої враження від перегляду. Мабуть, у такому випадку моя думка була їм важливою. Іноді просто просили пояснити те, чого не могли зрозуміти.

Щодо масштабів України, то нічого такого не відчувала. Можливо, ще й тому прийняла рішення піти з цієї стежки.

Чим пишаєшся зі зробленого за час існування свого театрального блогу?

Пишаюся еволюцією своїх вмінь. Я по суті на цих оглядах навчалася технічно та маркетолонічно шукати рішення, чи виконувати якісь певні завдання. Зараз я – як риба у воді, якщо йде мова зробити відео, змонтувати, чи зробити звук. Ще стала багатофункціональним контент-мейкером, чим зараз і заробляю на життя. Зробити відео, написати сценарій, створити відеорекламу, чи навіть аудіовізуальний супровід – це мало хто може поєднати в одній особі. А я – подібно людині-оркестру – і озвучу, і зніму, і змонтую і текст напишу.

Завдяки театральному блогу, а швидше існуванню себе як критика в реальност і з театрами, вдалося позбутися деяких категоричних максималістських думок, можливо місцями ідеалістичних. І це також вплинуло на моє рішення.

Коли і як розійшлися ваші із театром доріжки?

Дороги почали розпадатися мабуть на початку 2019 року. Якщо до того моменту я була самостійна одиниця – просто блогер, який намагався популяризувати театр – то зустрівши спільноту коміксистів – отримала ціле ком’юніті, яке одне одного підтримує та популяризує. Це помітно на одному прикладі: вихід театрального відео не мало не тільки переглядів, а й підтримки зі сторони театралів. Хіба що деякі з моїх друзів залишали коментарі – не більше. Ні поширень, ні коментарів, ні активної підтримки. А для блогера ютубу – це рівноцінно забуттю (ці алгоритми ютубу мене досі вбивають морально). Виходить, що театральна тема залишалася не цікавою не тільки звичайним глядачам, а й своїм же, театралам.

У комікс ком’юніті це ніби павутина із видавництв, колег-блогерів, авторів, художників, просто любителів коміксів. Там я відразу відчула фідбек та підтримку в тому, аби продовжувати цей напрямок блогу. Тут існує здорова конкуренція. Театральна спільнота нажаль не дружня, часом ворожа одна до одної. Місцями – зверхня, та нагадує скоріше болото, а не нормально злагоджений механізм. Все це йшло у розріз із початковою місією блогу – популяризація театру серед глядачів. Тож, я обрала той напрямок, який сприяє розвитку…

Що лишаєш по собі та на згадку про свій театральний період?

Рубрика АНТИінтерв’ю, де я розмовляю із творчими людьми – це моя любов! І хоч переглядів вони не приносить (все, звісно, залежить від гостя та рівня популярності), проте я кайфую вивідувати цікаві думки непересічних особистостей. Просто неймовірно побачити їх у зовсім іншому світлі – не на сцені, чи в камері, чи поза екраном, а один на один. У таких випадках сама не уявляла, куди можуть завести такі, якщо можна так сказати, монологи.

Твої побажання та настанови для тих, хто збирається вкласти свій час в театральний блогінг.

Настанови прості – не здаватися! Якщо вірити у свою справу – робіть її, популяризувати те, у що віриш – воно рано чи пізно дасть фідбек. Але є одне але – я була одна серед всього – а це дуже важко. Найкраще – коли є команда, об’єднана однією ідеєю. Завжди шукайте однодумців, і тоді жодна незгода буде нестрашна!

P.S. І наостанок… Серед відзнятого матеріалу є ще одне не опубліковане АНТИінтерв’ю із японським актором театру Буто – Такетеру Кудо. Справа чекає на переклад з японської, після чого на ютубі MariAm ще разок (а може й не один) прозвучить навколотеатральна тематика…