«Кінець прекрасної епохи». Глава друга. Про душі прекрасні поривання
Ірина Калашнікова
Заслужена артистка України
«Кінець прекрасної епохи». Глава перша. Про фінал та одночасно початок
З фестивального показу вистави «У Барабанному провулку» у Чернігові почалася тісна співпраця – Геннадій Касьянов запропонував травневі мінігастролі з виставою та концертну програмою для театру-кафе, що було організовано в приміщенні театру. Саме ця форма й підказала нам ідею створення наступної вистави в жанрі кабаре. Надихалися справжніми акторськими кабаре дореволюційної Москви, Петербургу, Києва. Від першої назви «Хромая судьба» швидко відмовилися: «Как корабль назовёте – так он и поплывет…» – повторював Ігор.
Задум щодо нової вистави нас захопив. Одразу пригадали й уточнили напрацьовані кожним з нас програми з віршами поетів Срібної доби. Розмірковували над сюжетною лінією – форму було знайдено. Пригадувались щоденники Зінаїди Гіппіус, «Окаянні дні» Івана Буніна, «Біг» Михайла Булгакова… Похідною подією окреслили революцію, надзавданням став порятунок від неї. Корабель як місце дії визначили рядки Гумільова: «… Куда мне плыть, не все ль равно? И под какими парусами…».
Вистава наповнювалася віршами Осипа Мандельштама, Миколи Гумільова, Марини Цвєтаєвої. З репертуару Олександра Вертинського брали і вірші, і пісні. Дивовижні тексти Данила Хармса запропонував Ігор – він завжди працював на межі трагічного та смішного, тому Хармс мав підкреслити трагічність ситуації своїми абсурдними анекдотами.
Квінтет героїв склався – Офіцер, П’єро, Шансоньєтка, Муза і Музикант. Я читала вірші Цвєтаєвої та Вертинського, Ігор – Мандельштама, Сергій Мельник – Вертинського та Гумільова. Олена Даньшина працювала над пантомімой, Катерина Тижнова була концертмейстером і готувала вокальні партії. У цій виставі співали всі, навіть Ігор, який довго й вперто відмовлявся від цього. А згодом його виконання «Палестинського танго» Вертинського завжди тепло сприймалося глядачами. Воно лунало мужньо, стримано й навіть трагічно.
Внесок у творчий процесс для кожного з нас не обмежувався лише його ролю у виставі. Ми добирали реквізит, самотужки майстрували величезні віяла, шукали й знаходили тканини, шили… А коли виникла ідея лялькового вирішення номеру «Маленький креольчик» Вертинського, то Катя Тижнова навіть виготовила маріонетку!
Бази для роботи не було, тому репетирували всюди – в кафешках, своїх домівках, в університеті (де Ігор викладав, а я навчалася на заочному). За чотири місяці репетицій між зйомками, виставами та викладанням вистава була готова. У Чернігові, куди її одразу повезли, вона справила неабияке враження. Натомість у Києві наша «Срібна доба» ще довго була безхатченком: Ігор домовлявся, щоб її грати в театрі на Подолі. І лише за три роки по прем’єрі постійним місцем прописки вистави стала основна сцена театру «Сузір’я», що відкрився після реконструкції.
Захоплення поетичним театром і знайдена форма «кабаре», в якій органічно поєднувались проза, поезія та музика, спонукала Ігоря до створення нових вистав. Нашим незмінним творчим складом продовжили роботу в цьому напрямі. Ігор говорив про ідею триптиху: крім «Срібної доби» ще мали бути створені вистави, які ґрунтувалися б на літературі та музиці 1930-х і 1960-х років. 1930-ті Ігор бачив у стилі джаз, коли актори, як музиканти, імпровізують у заданій темі. Але готовності або навіть уявлення, як це робити, ми не мали.
Через те джазові імпровізації відклали й звернулися до поезії Йосипа Бродського, Ірини Ратушинської, Олександра Галича. Їхні твори і бардівська пісня й стали підґрунтям драматургічного матеріалу для вистави «Конец прекрасной эпохи». Поезія Галича та Бродського нам була відома, а ось з творчістю Ірини Ратушинської, її біографією нас ознайомлював Ігор. На першій репетиції він подарував мені «самвидав» її віршів. Життєва історія поетеси допомогла нафантазувати лінію ролі моєї героїні. А назва щоденника Ратушинської «Сірий колір надії» стала підказкою: всі наші герої одягнулися в сірі болоньєві плащі. Основою сюжетної лінії персонажа Ігоря стала історія зникнення Хармса, який одного разу вийшов, щоб більше не повернутися, залишивши дім, кохану жінку… Як у Галича:
«Из дома вышел человек… С веревкой и мешком И в дальний путь, И в дальний путь Отправился пешком…»
Роль Сергія Мельника вигадана від початку до кінця. Його персонаж – закоханий лицар, який все життя був вірний своїй недосяжній Прекрасній дамі, за що наприкінці нашої історії був винагороджений: героїня залишалася з ним. Місцем дії визначили захаращене звалище, де щороку, за традицією, зустрічаються герої – Художники, Літератори, Актори, Музиканти. Напис «ХЛАМ» з’являвся від початку вистави на майже розламаному піаніно… Герой Ігоря, весь у білому, самодостатній, з пляшкою шампанського та балериною на плечі з’явився на черговій зустрічі:
«…Вот я вновь посетил Эту местность любви, полуостров заводов…»
Історія починалася… Зустріч, спогади, спроба повернути час, неможливість зробити це, розлучення – сюжет вистави був простим. Найскладнішим було адаптувати для публічного читання віршовані листи Бродського до друга, адже вони були для нас важливими.Через них ми хотіли показати потворність епохи, в якій довелося жити, творити, кохати цим людям. І знову в нагоді стали засоби виразності театру ляльок, а саме – тантамареска. Це такий вид ляльки, що виглядає ніби спотворена людина.
Ігор був повністю занурений у цю роботу. На збереженому відеозапису вистави добре видно його здоровий запал, наповнення життєвою енергією та любов’ю. Прем’єру зіграли в Театрі на Подолі навесні 2003-го.
У наступному сезоні вистава йшла в підвальному приміщенні «Сузір’я». Театр на той час переживав не найкращі часи: тривала реставрація будівлі. Майже всі творчі колективи відмовлялися грати в підвалі через неможливість адаптувати вистави до надзвичайно малого простору.
А ми продовжували грати «В Барабанном переулке…», «Срібну добу», «Занозу», «Кінець прекрасної епохи», почалилися репетиції наступної поетичної вистави про 30-ті.
Якось Ігор приніс оповідання Юрія Олеші, дав завдання знайти щоденники Ільфа та Петрова, після чого зник. На той час розпочались репетиції «Варшавської мелодії-2» з Адою Роговцевою та Євгеном Паперним на сцені театру Франка. Для Ігоря це стало новим творчим захопливим етапом , а нам доводилося терпляче очікувати. Тим часом за оповіданнями Олеші ми написали п’єсу, назвавши свій твір «Заздрість». Це вже згодом ми дізналися, що п’єсу з такою назвою написав сам автор.
І гадки не маючи про це, прийшли в кав’ярню поряд з Театром Франка, щоб презентувати наш «твір» Ігореві. Після тривалої паузи Ігор сказав, що дещо з нашої п’єси можна взяти, після чого почав розповідати про своє бачення вистави. З’ясувалося, що незважаючи на зайнятість, він готувався до зустрічі з нами.
Події п’єси розгорталися у Будинку творчості та відпочинку «Парнас», куди приїхали три поети та прозаїк. Виходили зі стандартного порядку в типовому санаторії : зарядка, водні процедури, трапеза, культурне дозвілля, нічні побачення… Із «Заздрості» Олеші до сюжетної канви увійшла лише любовна інтрига між літераторами та комсомолкою – втіленням сучасності та прогресивності країни, в якій вони намагаються жити й творити. Проте у фіналі герої розуміють, що це неможливо. Епілогом стало трагічне виконання «Моєї Марусечки» Петра Лещенка як передбачення репресій та нової війни.
Акцентувалося на авторах, які за часів революції залишилися на батьківщині й намагалися прилаштуватися до нових реалій: Анна Ахматова, Володимир Маяковський, Микола Заболоцький, Юрій Олеша, Ілля Ільф і Євген Петров, а також радянський джаз стали основою вистави «Парнас дибом» (назву запозичили зі збірки пародій харківських поетів на класиків). Працювали майже за Маяковським: «А вы ноктюрн сыграть смогли бы на флейте водосточних труб?». Саме тому в музичних номерах лунало цокання, шарудіння, булькання, свист. Навіть тексти Маяковського та Олеші було покладено на «Травіату» Верді, яку натхненно виконували у супроводі баяна.
З наближенням дати прем’єри посилювалися побоювання, що все це може бути незрозумілим глядачеві. Та вони виявилися марними – вистава перевершила всі очікування! «Парнас дибом» був визнаний і глядачами, і критиками. Потім були численні фестивальні дипломи за кращу виставу / музичне оформлення / музичний ансамбль / режисуру. Ще й «Київську пектораль» отримали в номінації «Краща камерна вистава».
Із кожною новою виставою успіх та популярність Ігоря Славинського зростали. Його запрошували на постановки в різних містах України, через те на певний час наші шляхи розійшлись.
Ми з Сергієм Мельником вже кілька років працювали в театрі «Актор», що його в 2013-му очолив Ігор. Потрібен був матеріал для постановки. Я прочитала книжку Михайла Жванецького «Одеські дачі». До рішення об’єднати двох геніальних одеситів – Жванецького та Утьосова – залишалося півкроку.
Робота була копіткою: ми виокремлювали окремих персонажів із сатиричних замальовок Жванецького, придумували історію, будували взаємини між героями, добирали пісні Утьосова, що органічно доповнювали сюжет. Музичний складник вимагав відповідно високого рівня виконавчої майстерності. Так у нашій творчій групі з’явився молодий піаніст Олександр Бегму. Підліткові персонажі дісталися акторові та музиканту, учневі Ігоря Славинського Станіславу Мельнику.
Сюжет обертався навколо Автора, який у період творчої кризи повертається у порожній двір зі свого минулого. Саме через його спогади оживають персонажі, які мешкали в цьому дворі, про яких він так багато писав в своїх творах. Автор стає учасником зустрічей, сварок, діалогів і спостережень. Все це переплітається із монологами про творчу кризу та острах бути незрозумілим для нащадків: «Мое время уходит…мой звук уходит. А моё слово беззвучным быть не может…».
Роль Автора в «Одеських дачах» стала останньою в акторській долі Ігоря. Він точно втілював чітке розмежування між Автором та яскравими персонажами, за якими його герой спостерігав. Коли під час вистави Ігор дивився на нас, його мудрі очі були сповненні кохання та захвату. Ми – живі, грайливі, відчайдушні… А він – втомлений, спокійний та ніжний, ніби знав щось більше. Він постійно був немов на відстані від нас, і кожного дня прірва ставала все більшою.
Сьогодні мені здається, що ми вигадували одну історію, а вийшла зовсім інша: Автор не повертається у двір до своїх персонажів, а ніби з небес спостерігає за тими, хто там живе, кохає, пліткує…
Саме так, без спонсорів, постійної репетиційної бази, знаних сценографів (декілька стільців або ящиків плюс піаніно) ми творили свою «Прекрасну епоху». Тоді, наприкінці 90-х, ми з Ігорем Славинським опинилися на одній хвилі. Ми були готові до зустрічі один з одним. Ми були готові до зустрічі з ним, але донині не готові до прощання…
