Ігор Білиць: «Емоційний стан акторів після «Асексуалів» – як після гарного сексу!»

Сьогодні, в останню театральну путь глядачі «Дикого театру» проводжають виставу «Асексуали».
Прощання відбудеться 1 жовтня о 20:00 на Сцені 6 (вул. Васильківська 1).
З собою бажано мати гарний настрій та непереборне бажання переглянути «Асексуалів» востаннє наживо.

В «Театральній риболовлі» – нова рубрика – «Веселі поховання».

Кілька слів про «небіжчика»
Виставу створено за п’єсою «Клас Бенто Бончева» українського драматурга та сценариста Максима Курочкіна.

Епіграфом із «Закоханого Шекспіра» – «Я в школе ночи, и ищу я свет // Там, где его и не было, и нет!» – драматург пропонує містом дії той час, коли між людьми не існує ані любові, ані сексу. Створення дітей мало чим відрізняється від приготування кави, а про «Статеву історію людства» розказує на спецкурсі професор Тірс, видатний знавець статевої моралі давнини.

Проте, своя історія Ромео та Джульетти знаходиться навіть в такому асексуальному світі, як запропонований уявою драматурга. І для цієї історії юних «закоханих» зватимуть Санді та Бенто, і познайомляться вони на тому самому курсі професора Тірса…

– Спочатку була п’єса, – говорить режисер вистави Ігор Білиць. – Свого часу в рамках «Тижня актуальної п’єси» читку «Класа Бенто Бончева» ставив один з кураторов фестивалю Андрій Май. Тоді я отримав запрошення на роль Бенто і вперше зіштовхнувся з текстом такого типу. Нічого подібного раніше зустрічати не доводилося – було одночасне і сильне враження і не менш сильне роздратування – п’єса позбавлена зрозумілої форми, як то заведено у Островського чи Чехова.

Кілька років потому «Дикий театр» планує свій новий проект та шукає п’єсу типу «Чорного дзеркала». Тут «Клас Бенто Бончева» як матеріал, та Ігор Білиць як режисер склалися в пазл продюсерки Ярослави Кравченко.

– Як і кожен з проектів «Дикого театру» починається з кастингу, – згадує режисер. – З ким буду працювати – уявлення не мав. Не без того, декількох знайомих акторів на кастинг запросив. Але конкурс є конкурс – і вони чесно його не пройшли. До акторської групи взяв тих, хто сподобався на той момент. А кастинг, треба сказати, був веселий. Серед завдань було все – від імітації оргазму до роздягання... Окремо запам’яталася дівчина, яка прийшла на проби із вібратором в собі. Вона натискала кнопку під час читання монологу, і зрештою кінчила. Це було прекрасно! Тоді я зрозумів, що на правильному шляху в роботі над п’єсою.

Крізь організаційні складнощі – всі актори мають різні графіки зайнятості – робота рухалась вперед. Не зупиняв навіть репетиційний аудиторний простір – до сцени дісталися лише в день прем’єри 5 листопада 2018 року.

– Я допрацьовую виставу кожного разу, після отримання будь-якого враження, медитації, осяяння... І таких змін було майже на кожній репетиції, – зізнається Ігор Білиць. – Основна відмінність із першим показом – це стиль. Починали ми з повільних монологів, але дуже скоро у виставу я додав качу, драйву і швидкості – все за традиціями «Дикого театру». На одному з показів була моя мама. По-перше їй сподобалося красива картинка, а по-друге – сцена, де дорослі люди говорять про любов – бо в інших виставах для неї багато ейджизму, що типу, любов тільки для молодих.

– Я не дуже люблю, щоб вистави зависали, або йшли по 10-15 років – у мене такого не було, – підсумовує режисер. – Я люблю закривати вистави на якомусь піднесенні, коли вони не дратують всіх а коли залишають теплі почуття у команди. З недореалізованого в цій виставі залишився невтіленим технічний момент – хотілося на фіналі залити повністю сцену п’ятьма сантиметрами води, щоб відблиски грали на обличчі акторів, які сплелися в поцілунку. І ще... ми так ні разу не роздягнули повністю весь акторський склад. У виставі є такий епізод, де всі мають оголитися... Можливо, на прощальному показі вдасться це виправити – роздягнемося всі повністю-повністю, та повіримо в любов.

Залишилося нагадати, що маркер вистави 16+, та побажати Веселих театральних поховань.

---

У дописі використани фотоработи Олексія Товпиги та фотографії з архіву Ігоря Білиця.