Маркетингові ластівки київського театру
Навіть, якщо ти – найкращий кухар міста, і приготував найкращу похльобку дня, гастрономічні гурмани можуть її не скуштувати з однієї єдиної причини – вони будуть про неї не в курсі.
Маркетинг в житті людини був завжди, просто одні це розуміють і приймають, іншим комфортніше в рожевих окулярах ігнорувати тенденції, лишатися поза трендами. Найбільшим фахівцям вдається маркетингово відсторонюватися досить поважний термін в роках і навіть десятиліттях.
Але тут не про це, а про все глибше проникаючий маркетинг в театральне життя Києва.
(Вимушено в тексті нижче траплятимуться далекі від театру маркетингові слова. На жаль, пропускання їх унеможливлює розуміння тексту в тому обсязі, на який розраховує автор).
Одразу про те, що «в наш час», «раніше», «за царя Панька» такого не було.
Коротко – головна відмінність – в наявності чи відсутності конкурентного середовища.
Якщо ти один єдиний і безальтернативний – користуватимуться і без додаткової промоції (головне – наявність елементарного знання про товар/послугу).
І зовсім інша історія в конкурентному середовищі.
Знання бренду – обов’язкове; постійна комунікація зі споживачами – необхідність; окрема промоція кожної окремої новинки – вкрай рекомендована.
Без цього комплексу – вибір споживача може бути далеко не в бік конкретного театру/вистави.
113 державних та муніципальних театрів, плюс добра сотня проектних, приватних та всяких різних на майже трьохмільонну українську столицю (за даними офіційної статистики). А ще варто враховувати, що з тих трьох мільйонів потенційних театральних глядачів – певний досить невеличкий відсоток, та й на них ще діє додаткова спокуса у вигляді кінотеатрів, розважальних центрів, концертів, музичних заходів, виставок і таке інше. Тож, сучасний український театр знаходиться в тому конкурентному середовищі, яке унеможливлює сидіння на театральному троні зі складеними лапками в очікуванні, що глядач сам повалить косяком на постановку.
Нижче – про декілька інструментів промо, які починають освоювати київські театри.
Соціальні мережі
(не весь простір інтернету, а саме про соцмережі. Сайти – дуже незрозумілий інструмент для великої частини театрів)
Розуміючи чи не дуже, знаходячи статистичні інструменти, відпрацьовуючи соцмережевих лідів чи ні, але сторінки у фейсбуці, частково в інстраграмі київські театри мають. Інше питання – як воно працює – перепост чекінів відвідувачів; нескінченне клонування подій під вистави театру; чи збалансований контент про життя театру.
Іміджеві інструменти ці соцмережі, чи реальне джерело притоку глядача?
Вкрай цікава тема.
Візуальна айдентика вистави
(не про айдентику театру, бо розуміння фірмового стилю та наявність брендбуку – дуже незрозуміла необхідність для великої частини театрів)
Сучасний простір – це суцільний інформаційний клаттер, який тоннами виливається на споживача щохвилини. Для того, щоб зачепити його бодай чим – треба суттєво відрізнятися від мільйонів подібних елементів.
Почнемо з POS-матеріалів театрів.
Базовий набір – ключовий імідж, афіша, програмка, адаптовані промо матеріали для сайту/соцмереж/торгово-інформаційних порталів, пакет фотоматеріалів.
По пальцях рук можна перерахувати театри, які усвідомлюють необхідність такої роботи і виконують її бодай частково. Чи можна без усього цього? Звісно, можна, якщо вас не цікавить фінальний результат і байдуже до наповненості глядацької зали.
Наступний рівень візуальної ідентифікації – персоналізація.
Тут рівень ключового іміджу розкладається на перехід від загального продукту до окремих персон, до нього дотичних.
В поєднанні з соціальними мережами отримуємо кейси персональних акторських фотосесії в айдентиці актуального продукту і вигляді фотопостів на персональних сторінках акторів, їх аватарках тощо. Впізнаваність та знання бренду зростають врази.
Промоції вистави
Цей розділ найменш освоєний в українському театральному просторі.
Звісно, трапляються спонсорські-волонтерські тури вистави. Наприклад, під загальним титулом розвитку паліативної медицини, чи в захист/підтримку будь-чого.
Інша крайність – поширення інформації про оголення різного ступеню прямо на сцені під час вистави.
Так, оголені сідниці досі працюють манком для глядача, хоча рекламні кампанії, які промотують подію (виставу) – це дещо інше.
Це вибудована певним чином комунікація, яка влучає в свою цільову аудиторію настільки, що рівень знання зростає до максимальних значень, а ще ліпше – відбувається резонанс поза ядром цільової.
Кіношники таке використовують давно і успішно. То Альфред Гічкок скуповує екземпляри екранізованого роману, щоб жоден глядач не мав змоги дізнатися про сюжет до перегляду його фільму. То маркетологи X-files інсценізують крах величезної літаючої тарілки простонеба на вулицях Мадриду та Лос-Анджелесу. То в ефірі CNN в перерві дебатів реальних претендентов на посаду президента США з’являвся передвиборчий ролик Френка Андервуда – персонажа Кевіна Спейсі в серіалі «Картковий будинок»…
Інтрига, співпереживання, залучення, знання і про подію і про її подробиці, провокація… Все це без винятку працює на кінцевий результат.
В українському театральному просторі цей пункт можна проілюструвати свіжою промоцією «Золотих воріт» до прем’єри вистави «Отелло/Україна/Facebook».
Творча група відпрацювала можливий негатив, який з різних боків сиплеться на Театр, витягли «смертельні гріхи» сучасності наружу, спровокували сплеск та викид негативних емоцій, після чого вийшли з поясненням/роз’ясненням ситуації, що склалася.
Чи лишилася в Києві чи Україні людина, яка бодай інколи цікавиться театром, яка б не обговорила «кричущі» події в «Золотих», розбрат та розквіт усієї можливої садомії?
Хай говорять, що називається. Найголовніше – назву театру правильно іменують. А білетів на заявлені прем’єрні вистави «Золотих» січня-лютого майже не лишилося. Ефективний передпродажний маркетинг…
Постсупровід
Що лишається у споживача після завершення вистави?
Це взагалі непахана целіна, про існування якої (і про наявність грошей в якій) театри можуть навіть не здогадуватися.
Загальна убогість ринку театральних програмок, друкованої та сувенірної продукції, банальні фотозони в театрі, бейджики, магнітики або світшоти… Все нетрогане й невідоме.
Ось так, приміром, виглядають програмки вистав Театру Франка, які десь існують в зачинених коморах (зліва), і які надходять до продажу (справа).
А от приклад роботи із брендованою сувеніркою антрепризної вистави Гарика Корогодського. Буквально на очах було розібрано всі наявни тираж книжок, і не лише тих, за якою поставлена вистава. Окремий подарунковий набір – двухтомник Корогодського в радянській сітці-авосьці із колодою карт та «антикварним» одеколоном. Маржа від квиткового господарства, думаю, цілком співставимо з сувенірними продажами.
Тож, український театр все більше втрачає маркетингову цноту.
Не за горами підключення інструментів статистики та аналітики, оцифрування комунікативних кейсів в кількостях та в грошах… Вже видніються зачатки тісної дружби театру із маркетингом, спільним плодом якої стане яскравий комплекс із промоції – вистави – післявиставного супроводу.
Спостерігаємо!
