«Вечері» бути чи не бути?

Невизначені історія та відношення до минулого є прямим шляхом до умовного, чи дуже розмитого майбутнього. Зводити багатоповерхову споруду без фундаменту взагалі, чи, принаймені, на піщаному, не укріпленому ґрунті – гарантія хитких позицій та примарності справжніх перспектив.

Напрямків до опрацювання в нашій країні – тьма, і один з них – історія, її оцінка та сучасне до неї відношення. 5 березня 1953 року – день смерті Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Безсумнівно одне – постать в історії надпомітна. Але далі цього розуміння, на жаль, діло не просувається (і не лише по відношенню до Сталіна) – загальносуспільна визначена позиція відсутня.

Тож, кожен наступний історичний крок так чи інакше наражається на варіативність наслідків не лише в перспективі, а ще й в ретроспективі. І загальне державобудівництво перетворюється на балансування повітряного гімнаста над глибоченою прирвою та сподівання на відсутність сильних повітряних течій.

Тож, відсутність консолідованої позиції вмикає поодинокі самовизначення окремих осіб, які можуть об’єднуватися в певні групи за інтересами, які діалогово вибудовують систему аргументації, обговорюють та дискутують з певних окремих нюансів…

Театр – інституція, яка не надає відповіді, не визначає напрямок розвитку тощо. Театр ідентифікує проблемний з його точки зору напрямок, і ставить по ньому питання. Рівень складності питань майже не має значення.

Колективне, міжнаціональне висказування з приводу останньої ночі в оточенні соратників Сталіна є в репертуарі театру «Золоті ворота». Текст іспанського драматурга, в постановці французького режисера у виконання українських акторів. Вистава має назву «Сьогодні вечері не буде».

Глибока вкореніла традиція історичних телевізійних екскурсів, крізь заунивні розповіді втаємничених ведучих, на мене завджи наводили сум. Ця виробнича ліність в пошуку форми викладення робить більшість історичних проектів непридатними для вживання.

Театральний простір більше відкритий до експериментів. Більш того, заунивні розповіді приречені на глядацький ігнор. Говорити на глибинні теми можливо лише крізь влучно винайдену форму викладення. Тому сценічна версія останньої ночі Сталіна – це ладнокроєний костюм індпошиву.

Сюжетна складова – це вічні теми міжособової комунікації в умовах тиранії. Тут і очікування слушної нагоди для обґрунтованої зміни розстановки сил на шаховій дошці, і, обнулення однієї партії до захлопування кришки для окремих гравців, закладення основ для наступного гамбіту. Глядач опиняється одразу в точці кипіння. Драматург Антоніо Аламов своїй третій частина п’єси «Хворі» відштовхується від щоночної вечері найближчого сталінського оточення зі своїм диктатором. Вирішення долі країни і окремих людей за келихом вина… Змови, зради і ненависть в деструктивній спільноті, де відсутня спільна мета, а є лише взаємна підозра, слідкування за проступками один одного та готовність підштовхнути ближнього у небуття. Цей тераріум друзів на урядовій дачі самого високого щабелю.

Сценічне вирішення режисера Жуля Одрі – проста та зрозуміла візуалізація із відмовою від зайвих деталей. Вистава не є історично-костюмованою. Жодних кітелів чи мундирів… Жодних салонних меблів. Вистава про людей та їх відносини, що лишаються незмінними з печерних часів, а не про швидкоплинні речові свідоцтва епохи. Фізичний простір мінімалістичний аж до лише необхідної атрибутики – довгий стіл – арена подій, та кількох акцентних локацій для перенесення окремих вузлових стиків.

Персонажі в білому – від кольору сорочок до виразу обличчя. Нічого немає відволікати від основного – міжособового поєдинку, чергової прогулянці над прірвою, підперезаними зашморгами власних краваток…

Червоний кут – крісло із черепом, музичний салон у світлі абажура із живим виконанням, та оточуючий простір, який працює на атмосферу разом із глядачами по периметру. Модель затамованого погляду населення за державною верхівкою, яка на них навіть не звертає увагу.

Запропонована акторська модель – майже все одно як твоє ім’я в історичному змісті. Вистава – не історична монографія із відповідністю до віку та статури. Розстановка сил навколо столу – певний баланс фаворитизму, де є місце персональним вподобанням, наближення та віддалення до того, хто в цю секунду на топовій позиції. Надалі – перерозподіл сил та вподобань, разом із зміною «напрямку вітру». Страх прихований та страх, що вийшов на поверхню. Хвилинки натягнутої розслабленості та пришвидшене серцебиття. Б’єш ти, чи б’ють тебе… Створюєш аллюзію, чи стаєш фрагментом чиєїсь створеної картинки.

П’ятірка різносценарних чоловіків та мовчазна пані – запорука динамічних американських гірок із динамікою емоційних злетів та перехопленного дихання на спусках. Відсутність тексту п’єси підсилює не лише сценічне сприйняття, а ще й, в кращих традиціях Гічкока, тримає напругу всі 90 хвилин сценічного часу. Володимир Ковбель, Дмитро Олійник, Андрій Поліщук, Владислав Писаренко, Орест Пастух та жіноче мовчазне соло на віолончелі від Анни Глухенької, ставлять короткострокове питання щодо визначення із особою тирана та його оточення. А фактично, поширюють його крізь простір та час, розмивають конкретні обриси облич, та посилюють питання у безчасовому просторі за одвічним столом – бути тій вечері сьогодні, чи не бути…