Театральна документалістика – як окремий підрозділ мистетства
Увесь світ – то аналогія, чи аналогія на аналогію, яка в свою чергу також є аналогією.
Тому, цілком очевидна аналогія документального театру із документальним кінематографом – жодних переосмислень чи художнього домислювання – сама лише фіксація фактів, закарбовування їх у свіжеспеченому вигляді. Дослівне (лат. verbatim) використання цитати, свідчення безпосередніх учасників подій, які згодом стають основою драматургічної основи вистави. У загальному вигляді – такий собі випуск новин, під об’єктив якого потрапляє певна частина запропонованої глядачеві історії.
Тож, документальний театр є оптимальним форматом для рефлексії за мотивам подій, які відбуваються тут і зараз – політика, катастрофи, спортивні та соціальні події теперішнього.
Світове опанування документального жанру прийшлося на 90-і роки минулого століття. Перші американські вистави точилися навкруги безладів у нью-йоркскому Краун-Хайтсі та лос-анджелесісських бунтів. Міссіонером російського вербатима є московський «Театр.doc», з 2015 року в Києві документалістикою в театрі займається незалежний PostPlay Театр, адреса якого – Старий Поділ столиці.
Окремий розігрів перед виставою – прогулянка Подолом до приміщення театру, яке розташовувалося на території колишньої стрічкової фабриці. На сайті фабрики – розпродаж швейцарських шафових верстатів, а навкруги – завмерлий та зупинений час старого Подолу, де колись фонтанувало життя та вирувало виробництво. Зараз ці напіврозвалені будинки на підступах можуть привести у захват хіба що постапокаліптичних фотографів. Проте поряд з самим театром – обжитий арт-простір, затиснутий у куті червоноцегляних стін.
Внутрішній простір також максимально віддалений від національних та академічних театральних помпезностей – цегляні стіни, дерев’яні лавки, побутові труби, якими час від часу чутно пересування рідини…
І тим не менш, це – театр. Той, який висмикує тебе з цегляної реальності, переносить в запропоновані документальні обставини (для деяких глядачів це цілком може бути суворою реальністю нещодавного минулого, і від того градус сприйняття миттєво підвищується), та утримує увагу на досить високому виконавчому рівні.
Вистава «Ополченці» випущена у рік заснування театру, 2015-го, поставлена за п’єсою «Дочці Маші купив велосипед» Дена і Яни Гуменних. Режисер – Антон Романов, а єдина виконавиця моновистави – Галина Джикаєва. Її пронизують три історії, три світи, три повністю різні парадигми мислення, які волею долі перетинаються в одній точці простору.
Вистава з наявним режисерським рішенням, зазвичай для мене – автоматичний захват. А тут на додачу і вправна акторська робота. «Ліричний герой», людина театру + киянка, що послухала та записала розповідь + мешканець Донецьку, який воював на боці ополченців. Чіткі та влучні мізансцени, точні переходи з образу в образ, і проста до далі нікуди, але така виправдана цигаркова візуалізація. Адже якою б не була моновистава, але скочуватися в банальний монолог у театрі, навіть у документальному, не прийнято. Тому «Ополченці» – це суцільне дійство з дуже великим внутрішнім напруженням. А маленькі струйки цигаркового диму – сильніші за найбатальніші кіношні сцени.
«Ополченці» – це виклик, провокація, незручні питання, відсутність відповідей, це ми разом з оточуючим нас світом з усім його різномаїттям, радощами та горем, та тим самим дитячим велосипедиком до дня народження…
