Чому довгий ніс у Слона?
Неймовірною радістю переповнююсь кожного разу, коли вдається розпочати або завершити театральний сезон приємною виставою. За великим рахунком, від кожної гідної вистави світ забарвлюється в яскраві кольори і всі можливі його недоліки відходять далеко на другий план. І зовсім навпаки, коли вистава виявляється моторошними тортурами довірливого глядача. Режисерів антигуманістичних вистав, напевно, варто було б притягати до кримінальної відповідальності…
Про відкриття театрального сезону 2015/16 говорити легко і просто. Все співпало – п’єса, вистава, постановка, режисерське вирішення, сценографія, музичне оформлення, акторські роботи… Все в одному флаконі, що, власне, робить мене, глядача прем’єрної вистави, безумовно об’єктом для заздрощів. І це правда – є чому заздрити!
Розповім все по порядку, тому, почну здалеку. Київська театральне життя в цілому тяжіє до провінційного театру, головне завдання якого поставити не найкращу виставу в місті/країні/на планеті, а не гірше, ніж у сусідньому театрі. Тому, в основній своїй масі сучасні постановки на київських підмостках є якимись черепашачами перегонами з вкрай передбачуваною режисурою або взагалі з відсутністю оної.
Відповідь на питання чому таке відбувається лежить на поверхні – «Піпл хаває». Ряд режисерів, що перебиваються з однієї посередньої постановки на іншу, плодять нікчемні вистави, які забуваються відразу ж після виходу з театру (а у скільки-небудь досвідченого глядача не затримуються зовсім, тому як йдуть з театру задовго до фінального завіси).
Можна і потрібно з цим боротися? На питання «чи потрібно», відповідати, мабуть, самому глядачеві, вигодуваного телесеріальним милом, низькопробним кінематографом і безпросвітною не читаємістю. Це не жарт, бо зросли вже два покоління в колись «найбільш читаючої країні», які книги бояться як вогню і не торкалися до них з часів обов’язкової шкільної програми… А на питання «чи можна» існують наочні приклади все на тієму самому київському театральному майданчику, який від цього аж ніяк менше не тяжіє до провінціалізму. Смайлик «smile»
Саме такою виставою, яка ламає прогнилі канони, яка не йде на поводу, а кидає виклик; є захопливою і цілком в себе занурюющою і розпочався мій черговий театральний сезон.
Спочатку була казка. Проста африканська казка англійського письменника Редьярда Кіплінга «Слоненя». Київський муніципальний академічний театр ляльок представив по цій казці виставу «Чому довгий ніс у слона» (режисер – Михайло Урицький, художник – Микола Данько)
Візуальне сприйняття, мабуть, одне з перших, яке включається в момент, коли відкривається завіса, відразу після уяви, яке вже намалювала як «В жёлтой жаркой Африке, в центральной ее части» буяння кольорів маленьке Слоненя отримує стусанів від своїх родичів (давно цікавило питання, в яких-таких родинних стосунках перебувають слони, бегемоти, страуси і жирафи… Але це явно не до творців вистави). Розрив шаблону починається вже на цьому етапі, коли всупереч всім роботам «Союзмультфільму» розумієш, що вистава виконана в чорно-білому варіанті, який настільки підкреслює і виділяє всі нюанси, що жоден колорист з такою забарвленням не впорається …
Розрив шаблону №2 – це найпотужніша енергетика, що заповнює, а потім і переповнює глядацьку залу. Замість равнооднакових в ширину і висоту заслужено-народних бійців на авансцені виявляється дика (в самому правильному розумінні слова) молодь, яка танцює, скаче, вплітає в сценрухи акробатичні трюки… Одним словом дозволяє собі все те, чого закостенілий мозок, вихований «академічним» виконанням, навіть не допускає в розділ реально існуючого на театральній сцені…
Коли відійшов і ця хвиля захоплення, погляд перемикається на вивчення простору сцени. Рветься шаблон і в цьому пункті! Немає на сцені пальм, баобабів, гуашно-акварельного Лімпопо і всякої необхідної в подібних випадках тельбухи. А що є? Перепрошую за безжалісність до свідомості читача, але сценічний простір вирішено резинками. Все вірно, це не Т9, ніяких помилок немає. Резинками! Без задників, декорацій, фанери та іншого нафталіну. Все вирішено резинками, Карл! Раз – і ось тобі необхідний набір рослин, два – і водні ресурси, три – і розрив шаблону №3.
Розрив наступний за рахунком, він же захват, наздоганяє глядача з появою ростових ляльок. Ось це справді діти любові! Не потрібно великого життєвого досвіду, щоб відрізнити зроблене абияк від того, у що вклали душу. Кожного страуса, гамадрила або бегемота робили з натхненням! Від них очей не відірвати. Величезні ляльки, які при цьому функціональні, рухливі і неймовірно які привабливі! На їх фоні Слоненя – самий зразок витонченості, переповнений вщерть своїми невирішеними питаннями Що? Де? Коли?
Загалом, задоволення від постановки, безумовно, комплексне. І музичне оформлення ні в якому разі не можливо відривати від пластики акторів, а сценографію від режисерських рішень. Вистава настільки цілісна, наскільки гутаперчевим виявляється ніс Слоненяти. До того ж постановка набагато добріша за оригінальну киплінговську казку, в якій змужнілий молодик-самець повертається до своїх родичів і в прямому сенсі слова мстить за зганьблене дитинство. В муніципальному театрі ляльок помста далеко не самоціль, а лише засіб відновлення справедливості:-)
Чи є щось, що не викликає захоплення у виставі? Мабуть, є! Не захоплює те, що перший перегляд цієї вистави для мене вже позаду. Але ж це була лише прем’єрна вистава, а значить, для тисяч киян і гостей столиці це захоплення ще попереду!
