Прострочений «Річард III»
За Ньютоном, на всяку дію є рівна протидія.
Про що це?
Про колектив, який працює над виставою, робить знахідки, пропонує нове трактування, зачаровує акторською грою та таке інше, і в результаті отримує вдячного глядача, схвальну пресу і тому подібне. Закономірність є прямою, і без першої часини з натхненною роботою, отримати схвальні відгуки можна лише на платній основі. Тож, беручись за халтурну постановку, до якої додається медіаскладова у якомусь нереальному захваті, глядача тримають за бидлоту, яка перетравить ту тухлятину, яку вишуканими жестами додають до вечірнього споживання у театральній царині.
За Ейзенштейном годування їжею з хробаками рано чи пізно спричиняє бунт.
Тож, чекаємо, паралельно препаруючи страву, яку вживати вкрай не рекомендовано.
За Шекспіром, п’єса «Річард III» – майже безкінечна, і щоб не збирати глядачів, як до «Глобусу», по кілька вечорів поспіль, постановники цього благодатного матеріалу йдуть на скорочення, що є цілком природнім, а в найбільш талановитих випадках і органічним. Однак, бортування ключових причинно-наслідкових моментів зовсім не до лиця постановникові…
Тож, це все були приказки, тепер по суті…
Біднесенький Вільяме наш Шекспір, якому на своє 400-річча довелося витримати чимало. Свою частку щодо пришвидшення обертання автора у труні додали актори Національного академічного театру ім. Івана Франка у режисурі запрошеного грузинського постановника Автанділа Варсімашвілі. Знущалися з глядачів та з «Річарда III».
Знущання почалося, напевно, з вибору заголовного героя. «Потворний викидню, свине рилата! Ти носиш від народження, тавро,- Природи плямо, адове поріддя! Утроби материнської ганьба! Мерзенний виплід батькового лона! Безчесне дрантя! Погань!..»
Трьохгодинна спроба не переконала, що актору комічного амплуа Богдану Михайловичу Бенюку підвладна трагічна сутність. Цілком все, від одягу і манери існування, хтивості та підступності – чужорідне акторові. Замість того, щоб купатися в безмежно багатому матеріалі, актор ґвалтує свою сутність, ґвалтує глядача, а після півторигодинного безрезультатного марафону, стомлений й роздратований, плює й на текст, й на образ… Так, може випадково згадати , що «рука моя, немов посохле віття» і зненацька це відобразити… А згадування про кульгавість і взагалі приходить і уходить будь-коли…
Безумовно, роль Річарда – це надскладна робота, пекельна праця, надзусилля… І актор або відповідає вимогам, або Богдан Бенюк у «Річарді III».
Дійсно, на головному герої багато що зав’язано, але не ним одним заповнені три години сценічних тортур. Далеким від переконання виявляється режисерське рішення. Примітивізуючи все далі нікуди, «Річард III» – це кілька бенефісних монологів та низка вбивств. Винайшовши рішення тому та іншому можна розраховувати на глядацьку зацікавленість. З монологами не склалося – не той Бенюк. А бризкання красною рідиною на «фліп-чарт», вибачайте, у театрі XXI сторіччя виглядає розвагами у яслах. Так, цілком можливо, що таке очевидне рішення має право на існування у якому-небуть початковому театрі. Але як для головної драматичної сцени країни – вкрай біднесенько…
Сценографічне вирішення трішки більш переконливе, але вкрай однотипне й малофункціональне. Мова не йде про те, що декорації не роблять кілька десятків обертів навколо себе. Роблять! Відсутній розвиток, присутня передбачливість. Нема інтриги – глядачем оволодіває сум та смуток…
Над ще більшим засмученням активно працює акторський склад вистави. Про митарства головного героя вже йшлося вище. Весь інший акторський склад хоча й сприймається за автором, але носять себе як писану торбу. Черговий раз виходячи з Франка ловлю себе на думці, що найліпший спосіб зберегти театр – розігнати всіх цих народно-заслужених з насиджених місць, щоб хоч трішки роздратувати пихатість, яка з’являється на сцені поперед актора. Поважність, нерозторопність, одутлість, розхлябаність, а місцями ще й наглість… Ось така картина маслом проходить на головній театральній площадці країни. Лише режисер з батогом, або контрактна конкуренція в змозі виправити такий печальний стан речей.
Поміж акторських витівок, які вбивають цвяхи в постановку – несусвітній крик, на якому ведуться більшість діалогів у виставі. Верескливі жіночі обертони вщент знищують той невеличкий шанс зрозуміти про що йдеться в тій чи іншій сцені. Чоловіча нерозторопність та жіноча метушливість – напевно, це взаємодоповнюючи елементи. Ну а мертвецький поклон Остапа Ступки – це просто плювок в глядача.
Про поклон Ступки більш детально. Його героя Георга, герцога Кларенса, ясна річ, очікує страшна смерть як і багатьох інших. Тож, він помирає, падає за дерев’яні коробки першої лінії декорації, лежить там якийсь час, після чого вилізає на коробку зверху, кланяється і тільки після цього тупотить геть зі сцени…
Абзац!
Повний абзац!
Таке акторське зухвальство пам’ятаю у Дніпропетровському театрі опери і балету де мордували «Ромео і Джульєтту». У ролі Тібальта був якийсь дуже балуваний увагою актор, який виробляв на сцені неймовірні фортелі. Сцена запеклої боротьби з вбивством Тібальта проходила тричі. Тобто Тібальта заколювали, він під оплески полежачи підіймався на поклон та переходив до наступного раунду змагань… І так тричі поспіль… Ну і зібравши всі квіти умотував за лаштунки.
Остап Богданович, напевно, не досяг ще тієї висоти дніпровського актора, з якої можна було б тричі померти й розкланятися у мертвецькому поклоні… Але й одного було забагато.
Знову-таки, мова не про те, що такі витівки не мають право на існування. Навпаки, якщо таким чином була б вирішена вся вистава – напевно можна було б погоджуватися. А мрець-одинак у застиглому реверансі – неінакше як безкарність, простигосподи, Народного артиста…
Сумно, панство, сумно…
Інші приречені або тихенько розповзалися за декораціями, або їх на мужніх плечах утягував вглиб сцени пан Річард.
Правди ради слід зауважити, що на тлі щопопалороблячих акторів на сцені у виставі є єдина цільна, насичена, яскрава та вибудована роль – королева Маргарита у виконанні Тетяни Міхіної. Аплодисменти виключно персональні за те, що посеред цілковитого бедламу та параду пихатості була вирішена і витримана роль. Обґрунтований перехід від стану в стан за тексом п’єси, зміна красок ролі, відсутність такого недоречного галасу і надчіткі прокльони, від яких навіть холоділо всередині.
Коротенька, але вельми яскрава роль Маргарет і, напевно що все. Вибачайте, акторське панство вистави, але насолоджуватися більше не було ким. Точно кажу, бо досидів до кінця у сподіванні на диво хоча б у фінальній сцені з обіцянками віддати царство за непарнокопитного. Нагадаю, що за п’єсою Річард гине на полі бою від руки Річмонда, лінію якого режисер викреслив з постановки взагалі. От тут і інтрига – Річарду треба бути вбитому, а Річмонда нема…
Увага, далі спойлер! Сцену напередодні бою Богдан Михайлович проповзав з духами до того ними загублених, після чого трах-бах, ні з того, ні з сього «Коня, коня! Все царство за коня!» і нарешті всі кому Шекспір прописав смерть – сконали, актори вийшли на фінальний уклін і можна було тікати з тієї вистави.
Напевно ті, хто дочитав до цього місця, можуть звинуватити у упередженості до вистави, режисера, акторів та так далі. Цілковита неправда. Виключно з надією на великі можливості заявлених акторів крокував до театру. Щоб завадити будь-яким порівнянням навіть не дивився в сторону ретроспективи до перегляду «шедевра» Автанділа. Щиро хочеться проводити вечір в захопленні від вистави і рекомендувати до перегляду друзям та знайомим. Але зась! Неспроможній нінащо «Річард III» театру Франка рекомендую обходити третьою дорогою, натомість замінити на прекрасну альтернативу, хай і у запису, але яка має потужну режисуру, бездоганні акторські роботи, вражаючу сценографію. Парадокс, але відеозапис вистави безкінечно кращий за реальну виставу франківців.
Тож, економимо не квитках «Річарда III» у театр Франка і насолоджуємось виставою у режисурі Юрія Бутусова з Костянтином Райкіним у головній ролі (театр «Сатирикон»). Робота трішки застаренька, але дуже ґрунтовна, цілісна і вражаюча.
А після (обов’язково після, тому що буде незмога сприймати навіть Райкіна після цього) – театр «Одеон».
Саме таким має бути сучасний театр – яскравим, інтригуючи, захоплюючим і таким, що дозволяє забути про хронометраж у чотири години (і це лише відеоверсія вистави!) Скажете, що порівняння недоречні? Ще й як доречні! За 400 років «Річарда» наставили стільки, що або зроби по інакшому і цікаво, або заберись геть від «Вільяма нашого Шекспіра»!
Приємного перегляду достойних і якісних робіт!
