Півторагодинний «Парнас дибом»
Від вистави, яка засмучує, до вистави, з якої пішов без жодного жалю! Що ж відбувається зі столичним театральним життям? Актори втомилися грати? Режисери втомилися ставити? Якщо так, може втомленим слід зійти зі сцени, звільнять місце тим, у кого є бажання говорити з глядачем?!
Напередодні, в чергове отримавши розчарування в торжестві театрального генія (вистава «Тихе божевілля», реж. Маргарита Крупіна, молодіжний студентський народний театр «Екіпаж» Національного авіаційного університету), практично флегматично увійшов до затишної зали київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Того вечора давали «Парнас дибом».
Атмосфера. На мінімальної площі сценічного простору абсолютно точно відтворено антураж Совка 30-х років. Причому, зроблено все так гарно і акуратно: чохли на стільці, білі штанці. Витончений капелюшок, типовий акордеон… При тому відчуття, що опинився на столітті тому – миттєвє і непохитнє. Ані жесту, ані руху, який би порушив це стійке відчуття протягом цілої вистави!
До речі, що за «Парнас» і чому«дибом»? Відповідної п’єси в пам’яті не спадає. Проте, пригадується «Парнас дибом: про козлів, собак і Веверлея»– збірка віршованих пародій від імені різних письменників на одні й ті прості сюжети. Ось це видання і стало фундаментом вистави режисера-постановника Ігоря Славинського.
Вам потрібен сюжет і семислойна драматургія – вам на постановки Достоєвського і Ко. «Парнас дибом»– це каскад скетчів, акторських мініатюр, вокально-музичних пустощів в будинку відпочинку «Парнас», де зібралися впізнавані образи поетів-літераторів раннього Радянського періоду. Весь капусник «режисирує»відверто-радянська«девушка любимая моя», відмінна формами і щічками, що озвучує речівки, гасла та інші моменти своїм акордеоном.
Навколо чого ж відбувається сама дія? Якраз навколо Акторів. Вгадувані образи літераторів, які добре пам’ятали царську епоху, але змушених жити і творити у новоствореній республіці, де путівки до Будинку відпочинку дістаються через профспілки. Обігрують пісні, музично імпровізують, завзято пустують… І все це з мінімальним реквізитом, тим самим пробуджуючи у глядачів уяву, роблять все легко і вільно, від чого незмінно хочеться стати причетним акторському, по-хорошому хуліганському, дійству.
І така можливість є, і далеко не єдина. Акуратний розігрів на початку вистави у вигляді ритмічного потьохкування пальцями, караоке 20-х років під «Невдале побачення»… А потім відверто ловиш себе на тому, що береш участь у всьому, що відбувається на сцені… Тим більше, що репертуар і знайомим та улюбленим…
Вистава-емоція, вистава-настрій, яка подібно гойдалці летить вгору і спускається вниз, нестримні веселощі змінюється «сумом всого людства», а почуття, які переповнюють, дуже схожі на ностальгію. Правда, не тією ностальгією, від якої страждають, а тією, якою насолоджуються.
У виставі, розумієш це вже глибоко після її перегляду, є друге дно. Адже не випадково відібрані саме це образи літераторів, саме ці твори, саме ці пісні… Всі вони, збудовані чіткою послідовністю, утворюють зріз епохи, вибивають гранітний зліпок того, чого актори не застали самостійно, а відтворили через мемуари, спогади і приватне уява. Але цей шар відкривається багато пізніше, коли сходить гарячий запал захоплення і життєствердження, мовляв, є ще в Києві спектаклі, на які хочеться прийти знову і знову. А друге дно лише підсилює правильність цього висновку.
P.S. Існує відеозапис цієї вистави.
АЛЕ! Якщо є хоч найменша можливість подивитися виставу наживо – обов’язково нею скористайтеся. А відео – це вже зовсім на крайній випадок:-)
