Вічні історії кохання. «Маргарита і Абульфаз»
До Міжнародного театрального фестивалю жіночих монодрам «Марія» ще кілька разів повертатимуся в своїх дописах.
Раніше вже було про «Кригу», сьогодні – «Маргарита і Абульфаз» за текстом Алексієвич.
Тексти Світлани Алексієвич отримали неймовірного розголосу буквально одномоментно – в 2015 році ця білоруська письменниця стала Нобілевським лауреатом з літератури.
Гарно пам’ятаю, що в день оголошення переможця завантажив собі на телефон три чи чотири її текста, і тиждень було присвячено новому нобеліатові. За давністю часу подробиці стерлися. Лишилося єдинє – літературна Нобелівка пішла в рознос зі своїми кордонами, до лауреатства дійшла і журналістика. Саме таке враження лишали по собі відокремлені, досить пріснуваті, як по мені, її тексти. Надмірна їх документалістика здавалася більше статтею на багато знаків в радянській газеті, ніж на звичну літературу. Тобто, персонально мені до тої страви не вистачало гострого соусу…
«Маргарита і Абульфаз» – це одна з десяти історій збірки «Время секонд-хэнд: конец красного человека» – монолог сорокаоднорічної вірменської біженки Маргарити К. Один з багатьох, і читаючи їх один за одним – ловиш себе на певній втомі від одноманітності, при візуально різних історіях.
«Маргарита і Абульфаз» – це моновистава Олени Дудич у режисурі Ірини Калашнікової (музичне оформлення – Тетяна Мельникова). Виставу можна зустріти у поточному київському репертуарі – я ж її дивився у рамках фестивалю «Марія».
Тяжка жіноча доля, національне питання, чергова варіація на багатостраждальну тему «Ромео і Джульєтти», актриса сам-на-сам із глядачем в оточенні стільця і шматочка тканини… Передпосилки до чергової банальності…
І наперекір усьому – вистава в мені не просто вибухає, а надає черговий шалений аргумент щодо того, що наявність режисера у виставі – це її дуже великий плюс!
Виокремлена історія з череди алексієвичеподібних – сильний крок – вона самодостатня та не має явної прив’язки до інших. Робота актора на порожньому просторі – певний виклик, який майже оголює актора, ставить питання – що в тебе є такого, чим можеш втримати увагу глядача?
А утримувати є чим! Потужна персона Олени Дудич – особиста історія якої (швидше за все – відмінна від текстової), дозволяє спостерігати переконливий внутрішній монолог на фоні запропонованої драматургії. Безліч режисерських вигадок, які дозволяють не забруднюючи сценічний простір, однією тряпчинкою, вибудувати тут і з нічого усі необхідні декорації та реквізит. Велике театральне диво відбувається на очах у глядача, коли з килимка отримуємо вагітність, згодом – дитинча і таке інше. ВАЖЛИВО! В цьому вирішенні немає жодного одкровення – він старий як світ, та використовувався безліч разів. Але органічне його використання у доречному контексті – саме те, що надає виставі глибину, довершеність та об’єм.
Акторська палітра – багата і насичена. Із цікавістю б зробив діаграму побудови вистави для демонстрації у тих дискусійних випадках, де опоненти ні в зуб ногою про темпоритм інших постановок, які більше нагадують пряму лінію на кардіомоніторі… А тут – злети і переходи, паріння та завмирання, плач без сліз і надгучний шепіт…
По завершенню вистави, побачене для себе ідентифікував як «роботу на школу» – де в основу фундаменту покладена актуальна версія класичного, віками перевіреного сюжету; виконавиця у прекрасній формі ладно демонструє навички зі сценічного мовлення, етюди та роботу із фактурою; а режисерка залучає фантазію, працює з простором, світлом та звуком… Окремі інгредієнти – проста «шкільна програма», яка в комплекті дає цільну виставу, від якої просто несила відірватися. «Школа», яка завжди актуальна!
