Київська прописка «Сімейки Аддамсів»

Легкий жанр – складна справа. І для того, щоб на сцені все ефектно літало-відбувалося – роботи треба докласти чимало. Легкість досягається важкою працею, саме тому, напевно, відчутно більше страждань та драматичних історій на підмостках київських театрів. За легким мюзиклом про фанових фентезійних персонажів Київська національна оперета звернулася до відносно молодої бродвейської постановки (їй всього 10 років від створення) та довірити її втілення досвідченій постановчій групі, яка вже робила «Сімейку Аддамсів» для Каунаського драмтеатру.

Тож, Київ отримав гарантований успіх постановки, народженої на Бродвеї, постановки якої пройшли в Сіднеї, Токіо, Мехіко, Мадриді, Парижі та ще багато де. В обмін, звісно, на сплату роялті. А подібні придбання прогнозованого успіху і коштують відповідно. Але про театральний франчайзинг якось іншим разом та окремою публікацією. Сьогодні саме про дивакувату «Сімейку Аддамсів», яка насправді, дивна лише в тому, що кожен знайшов собі супутників із аналогічними поглядами на життя (най, навіть, дивних з точки зору решти соціуму). Жити не зволікаючи на думку оточуючих пропонував Чарльз Аддамс, коли в 1940-х малював свою «Сімейку» в перших карикатурах.

Розглядати сам мюзикл – діло не вдячне – про нього вже висловилися на всіх континентах. Яскраві образи, бенефісні виходи для персонажів, до того ж у відповідності до індивідуальності кожного (у Гомеза – іспанське фламенко, у дядька Гноя – балади тощо), ефектна сценографія, брендовий пакет пластики, шикарні костюми… Хіба що, як на мене, досить невеликий як для мюзиклу набор хітів. Проте, букет постановки це повністю компенсує.

Різниця в адаптаційних версіях, безумовно, є. І залежить вона з одного боку від технічних можливостей театру (гарний маркер – нічне чудовисько, яке виринає з потаємного закуточка, чи запуск декого в космос), з іншого – від акторських м’язів.

З київських м’язів огляд варто і почати.

Євген Прудник в ролі Гомеза Аддамса – яскрава ілюстрація терміну «органіка» для київського театрального простору. В інших роботах актора його можна бачити доречним, вправним тощо. А от його Гомез – органічний від пластики та неприкритої дитячої доброти до відмінної посадки костюма та життєвої мудрості свого персонажу.

Нью-Йоркський, наприклад, Гомез суттєво старший за Прудника. Він стрибає, але значно краще клацає хіба що пальцями (фірмовий жест мюзиклу). Євген Прудник за всіма параметрами на голову вищий, на біцепс стрункіший, а ще й танцювальніщий. А що вони виробляють із Мортицією під час танго другого акту!…

Залишатися раціо, говорячи про Мортицію Аддамс у виконанні Асі Середи-Голдун – місія неможлива. Серед інтернет-доступних фрагментів колежанок по ролі – нічого навіть поряд подібного. Мортисія київської сцені – настільки пронизливо зіграний холод персонажу, настільки посаджений стрижень непохитної осанки, настільки плавно-пливуче перетікання-ходіння… Не йде – пливе, не сперечається, а самим лише поглядом заковує в кригу, не грає – а видає кожну струнку іншого аддамсівського життя… Нічого не можу з собою вдіяти, але навіть Анжеліка Г’юстон посунулась в рейтингу кращих Мортицій на срібний п’єдестал.

Трійка «звичайної родини» – від яскравої в усіх смислах Аліси Байнекі (Ганна Довбня) – енергійна, вільна, експресивна, до Мола Байнекі (Валентин Котенко) – емоційно чи то стриманий, чи акторськи нерішучий, навіть в момент одкровення… Син Лукас (Дмитро Воронов) – юний Ромео, який готовий на все заради своєї Джульєтти – Середи Аддамс (Тетяна Дідух). Виконавці реалізують матріархальну схему із жіночим домінуванням, якої чітко дотримуються актори.

Яскравими масками зіграні ролі Бабусі (Валентина Донченко-Бутковська), дядька Гною (Дмитро Грішин) та неквапливого велетня-дворецького Хитуна (Ігор Тихонов). Ролі скроєні таким чином, що самих акторів в них не розгледіти – сама лише пластика. Проте саме їх комедійні лінії додають об’єму історії в цілому. Смачно і доречно виглядають прожорливі «домашні» квіти, просторозаповнюючи – нежить-аддамсівська-рідня. На Річ у постановці хіба що натяки – розповідь будується без урахування цього персонажу.

До кого залишились питання – так це до Йорша Аддамса. При чому не до Дмитра Вівчарюка, якай в гольфиках та тельняшці перевтілюється в бешкетливу мазохічну малечу, а саме до режисерської групи, яка задовольнилася майже статичним молодшим з Аддамсів. Йорша відчутно не вистачало. Пояснення знайшов в кастингу бродвейської постановки, де ця роль віддана справжньому малюкові, невибагливі дії якого цілком задовольняють глядача. Швидше за усе подібну емоцію викликає і Дем’ян Шиян, який грає в Києві дубль цієї ролі. І тут знову виходимо на тему конвєєрность/індпошив та питаннями, чи може бути на одній сцені два Мишкіна, Коріолана, Аддамса… Чи можна однакову партитуру ролі поставити на різних акторів? От і виходить, перефразуючи Атоса, що малого Йорша простій дитини забагато, а соковитому актору замало…

Певна незвичність прослідковується з переліченими іменами героїв. Тут мене виправте, якщо не правий, але Київська оперета чи не вперше взялася за адаптацію імен членів сімейки (переклад Яни Іваницької). І в українській версії класичного фільму, і в повнометражній мультяшці герої носять свої похідні коміксові імена.

Бажання зробити їх зрозумілішими та, якщо це слово доречне, теплішими глядачу – зрозуміло. Це круто! Проте, в мозайці не все до кінця складається. Справа в тому, що більшість імен коміксів «проговорюють» додатково певні ознаки своїх володарів. І якщо донька Аддамсів просто названа днем тижня – Wednesday Addams (Середа), а сценічна мати-Мортиція – Ася СЕРЕДА-Голдун, то у решти є свій внутрішній підтекст.

В основі імені лисого дядька (Uncle Fester) чутне нагноєння, саме тому він у мюзиклі – Дядько Гній. А це вже отримання призвиська (уникнути цього можливо, наприклад, шляхом збереження, бодай частково, іншомовної форми із одночасним передаванням змісту).

Одоробальний дворецький, який в оригіналі Lurch, своїм іменем відносить до дієслів «кренитися», «похитуватися» – в мюзиклі він Хитун. Варіант влучний, якщо не помічати втрату англійськості прізвища (зарадити тут могло б додавання англійських формантів, щось на кшталт Хитаун, чи щось в тому напрямку).

Кого не розгадав – так це трансформер з малим, тим, що в оригіналі – Pugsley Addams. І в коміксах, і на екрані – моцненький хлопчик з мопсівською мордахою (Pug – мопс), тож англійська етимологія більш-менш вимальовується. До якого йоршу/йоршику протягнута етимологія тут – не знайшовся з відповіддю. Проте, знову ж таки, красномовні імена – тема окремого дослідження якось наступного разу.

Переклади – перекладами, але імена персонажів не надто сприяють на загальне враження. Актори, музика, синхронність, аддамсівський гумор дозволяють навіть не зволікати на певні спади під кінець кожної з двох дій. На виконавців жалітися не доводиться – вони органічні. Швидше за все дається в знаки територіальні особливості побудови сценічної дії. А після перших прем’єрних показів вистава усядется, і від просто захвату та синхронного лускання пальцями всією глядацькою залою, буде все те саме, але ще й на одному диханні!

P.S. Весь вечір після вистави у вухах лунали нотки мюзиклу, а з плейлиста не сходив бродвейський саундтрек. А хотілося, звісно, українського…