«Ідіот» Національної драми. Частина 3. Сценографія та акторські роботи

Третя, завершальна частина, з приводу вистави «Ідіот» Національного театра ім. Івана Франка.

Пірамідальна театральна структура першої частини розповіді, режисерські ходи другої…

Але крім режисури у виставі присутні й інші складові, на які хотілося б зупинитися окремо.

СЦЕНОГРАФІЯ

Майже переконаний, що вагому частину приємного враження від першої дії вистави отримав саме завдяки роботі художника-постановника (Олександр Друганов).
Цей чарівний момент, коли засобами театру з літнього Києва опиняєшся у передгрудневому Пітері, з усіма канонічними його личинами, тінями/напівтінями, шпилями та дахами…

Візуальна легкість, маневреність та вражаючість кожної з локації – ось гідний рівень театру із частиною «Національний». Але в роботі досить чітко прослідковується синусоїда слідування за режисером. Епізоди малоцікаві митцю, або відверто недороблені, тягнуть за собою й художні провтики (або, точніше, недопрацьовки), коли глядач, хіба що змушений спостерігати за пташиними перельотами по декорації…

Верхом бездіяльності всіх департаментів, безумовно, є фінальна сцена в будинку Рогожина. Це повний аут…

АКТОРСЬКІ РОБОТИ

Мій улюблений розділ, бо ще допоки не вирішив, що більше до вподоби – режисерські знахідки, чи все ж акторство. Звісно, що збалансований продукт – найгарніше та найсмачніше, але таке трапляється не так часто, як хотілося б.

І знову-таки, акторський розділ розпадається на дві підчастини – від впевненої переконливості до відвертої профнепридатності.

Лев Миколайович Мишкін – основний персонаж, без наявності якого усі потуги підняти «Ідіота» були б пустопорожні від самого початку. Про пошук свого Мишкіна Товстоноговим ходять театральні байки. Вибір на роль Олександра Печерицю – дуже точне попадання. Саме на цьому етапі його акторської кар’єри, коли персонажі другої лінії вже почали залишатися в минулому, а віковий діапазон не надто далеко вскакав від персонажу – похибка в 10 років цілком виправляється засобами гриму.

Найголовніше у ролі – наявність у виконавця можливості відверто божевільного погляду, який конче необхідний у цілій низці епізодів, аж до фінальної краплі. І цей важливий атрибут у Олександра Печериці в наявності! На власні очі бачив той погляд! Звісно, що жодна зйомка не в силах передати живі відчуття, але пропоную все ж звернути увагу на фото, особливо монохром, де взагалі нічого не відволікає від цих очей, переможених безумством. Вкрай суттєвий важіль на користь того, що ті очі варто побачити особисто!

Парфен Семенович Рогожин – на противагу князю – кремезний чолов’яга купецького роду та начисто позбавлений напівтонів: кохання – до смерті, дружба – до безтями, загул – до непритомності… Вибір виконавця на таку роль – влучена десяточка на етапі фотопроб – Мітя Рибалевський. З фактурою все склалося настільки, що костюмерний цех надягає тулут – і Рогожин готовий. Візуальний ефект, як на мене, набагато сильніший та ресурсніший за Ульянова у виставі Вахтангова, та навіть від Лебедева в ВДТ. Й для фотопроекту за мотивами «Ідіота» ліпшого Рогожина годі й шукати. Але ідеальність образу суттєво псується від елементарної відсутності роботи режисера з актором. Візуально та дуже чітко видно з глядацької зали, що робота виконана частково – у тій частині, за яку відповідає актор – пропоновані знахідки на запропоновані спостереження. А як щодо складання пазлу до купи, відсікти зайве та акцентувати на влучному? Основна робота режисера у цьому плані відсутня майже повністю.

У сухому залишку замість м’ясистої та колоритної, однієї з центрових ролей, маємо вкрай фактурного, обкладинкового виконавця, що у будь-якому епізодові грає хлопця з черги до вбиральні, де від нетерпіння доводиться витанцьовувати переминаннями з ноги на ногу. Наступний крок в процесі побудови ролі відсутній. На жаль, відсутній…

І ВОНА – її величність основна Жінка твору – Настасья Пилипівна Барашкова – дворянка незрівняної краси, утриманка Тоцького та улюблена Рогожина у виконанні Анжеліки Савченко.

Суттєвий плюс ситуації, що кульмінації ролі Настасьї Пилипівни приходятся на другу частину першої дії та на першу половину другої. До остаточного періоду без режисури її героїня не дожива, тому враження довершене більш за інших основних персонажів.

Статна та вродлива. В дуже ефектних сукнях та у вигідному світлі софітів. Широкі жести та виразний, дзвінкий сміх. На сцені вона – Фатальна Жінка.

Окремо з органічно втілених робіт хотілося б зупинитися ще на блазні роману Фердищенко (Володимир Ніколаєнко). Актор купається в ролі, виділяє свого персонажа досить широкими мазками, які цілком дозволяє канва роману, та заповнює собою увесь вільний простір сцени. Фердищенко яскравий і в сцені в будинку Іволгіних, і на святкуванні іменин Настасьї Пилипівни. Подібна міс органіка – пані-клопотальниця у різних епізодах вистави, живість якої вдовольняли зір та дозволяли певний відпочинок від решти статики, яка траплялася на сцені,

Театр Франка – громадна махіна, у структурі безліч закостенілих елементів. Орда шаблонізованих акторів другої та третьої лінії грають своє «Кушать подано» віками, отримують відзнаки та навіть звання, та приносять у вистави лише бруд та кондовість. Майже впевнений, що в експерименті на вгадування ролей які виконують ці актори програють навіть режисери-постановники вистав. Статично-однаково-ніякі у більшості вистав Олександр Задніпровський (Іван Єпанчін), Олег Стальчук (Ардальон Іволгін), Тарас Жирко (Афанасій Тоцький). Іх і по одному важко переносити. А тут за режисерським чи безрежисерським задумом Задніпровський з Жирком та Павлом Москалем (Ганя Іволгін) сплетаються докупи в сцені святкування дня народження Настасьї Пилипівни, де й наочно демонструють власну неспроможність до заповнення досить невеликого простору (на сцені й без них купа народу) та підкреслюють те, що виставу режисер якщо й дивився, то із закритими очима – необхідність цих пеньків крім того, що необґрунтована, так ще й вкрай непотрібна – постовбичивши вони костурбато, крабіком, засовуються в кулісу. Це безумовний «успіх» як окремої вистави, так і театру загалом!

Ну й на останок ще трохи про акторів. У програмці заявлений другий склад, основа яких складається зі студентів КНУТКіТу. Органічно таке могло б виглядати на учбовій сцені вишу. А чи можна з таким виходити на головну сцену країні? Відкрите питання особливо до Національного театру!

P.S. Наступна в черзі – прем’єра шекспірівського «Коріолану» – неймовірної за можливостями трагедії, яка може як заблищати діамантовим світлом франківської корони, так і злитися з прохідними виставами театру. Яке рішення прийме головний режисер театру? Дуже чекатиму на прем’єру.

P.P.S. Зібравши усі сюжетні лінії докупи, маємо намагання Національного театру відповідати званню головного драматичного майданчика країни. Це надзвичайно круто! Запобігають 100% втіленню традиційні моменти з проблемами у тайм-менеджменті, координації та суттєво заниженою планкою прохідної якості. От і маємо грандіозного «Ідіота» Достоєвського, якого ставить гідний театральний «Гравець», якого плутають підкилимні «Демони» настільки, що з постановки виходить справжній «Злочин і…» суттєва втрата часу. А чи буде з того «… покарання», або хоча б висновки – відкрите питання. Велике сподівання на те, що фігуранти тексту не лишаться «Принижені та зневажені», а з висновками та вдосконаленнями зроблять наступні вистави такими високопрофесійними, що не тільки театральні, а й прості «Бідні люди», що забрели до Національного храму мистецтва, виходитимуть з нього як той «Підліток», познавший перший приємний екстаз у своєму житті…