Друга п’ятірка фестивалю pUPpet
Перша частина переглянутих вистав II міжнародного фестивалю театрів ляльок pUPpet викладена тут.
Решта – нижче
Продовжую…
Другі 5 із 22…
ЛЯЛЬКА, ЩО ЗМІНИЛА СВІТ
В уявлені функціонерів ТЮГу на Липках, вистава «Лялька, що змінила світ» – це театр ляльок (якщо вони подавали заявку та читали положення про фестиваль). ІМХО, це досить слабка драматургія, покладена на «реалії» лялькового світу – перефраз сюжету «Маріонеток» Андрія Макаревича.
З візуальних плюсів – крутий молодняк на сцені (Єгор Литвинов, Даніїл Маржець, Дар’я Кривошей, Ірина Лановенко). Перше появлення, допоки сцена грається на завзятті та молодості – вистрілює. Трішки згодом виясняється, що грати немає чого – сюжет сумовитий, режисером незайманий…
Естетика кольорових лоскутків, підсвічених фонариками, та затягнуте дірявою марлею – це якесь back in the USSR (а точніше, в Совок), з якого проглядають молодо-завзяті актори, на яких можна було б ставити й витворяти, якби був в наявності режисер…
Але не склалося…
ВАНЯ
«Ваня» Театру юного глядача з сербського міста Крагуєваць – незбалансований продукт, де головує вигаданий простір, та цілком проігнорована акторська складова.
Сценічні дії акторів – метушня та намагання заповнення собою простору великої сцени, слабкоголосе проговорювання тексту та суцільне бажання сховатися за сценічні приладдя. Дисонують здебільшого не пропрацьовані акторські образи – чи то дорослі, які хворобливо впали в дитинство, чи недоактори, яким би вкупі з режисером допрацювати розвиток до цілком переконливого сценічного вирішення простору.
А світ в хлопчачому рюкзакові – досить ресурсне вирішення. Усі ті кармашки та простори, поділені зіпером збуджують та провокують фантазію на більш переконливу виставу, аніж представили конкурсанти.
ІСТОРІЯ ПРИНЦА Х.
«Історія принца Х. » білостоцького театру ляльок – головна перлина минулого фестивалю у моїй приватній колекції.
У цьому «Гамлеті» на годинку спресована така надпотужність та концентрація образів, змістів та режисерських родзинок, що під час перегляду наочно починають діяти усі закони відносності та викривлення просторово-часового континууму.
Моновистава з від початку покладеним долі питанням, працює у просторі акторської гри – безсмертна трагедія крізь акторську гримерку. Підкорення сюжетної лінії бездушним мікрочерепушкам. Відтворення всього сюжетного об’єму без скорочень у відрізку однієї години – фантастика!
Чарівним архиватором попрацював режисер вистави Яцек Маліновський, щоб усі дуелі трагедії вмістити у кілька випадів зі шпагою, та художник Міхал Вишковський, перенародивши акторську гримерку під повноцінне дацьке королівство з безкінечною кількістю знаків, символів, натяків та алюзій.
Акторові Błażej Piotrowski залишалося підкоритися запропонованим обставинам, та увійти в контакт із тінню отця Гамлета, власноруч витягти утопленицю Офелію, та під настирливе відволікання черепушки прочитати головний монолог трагедії…
Яким чином цей катарсис залишив членів журі байдужими – питання відкрите, але факт є факт…
БУРАТІНО (поза конкурсом)
Звісно, не від кожної студентської роботи на великій сцені варто очікувати одкровення – тут більше відчути себе в єдиному інфополі, долучитися, так би мовити.
Але головне, щоб недопрацювання на ранньому етапі навчання не увійшли в норму, аби потім напівфабрикати професійних постановок не виливалися в щоденну рутину.
А причесати того «Буратіно» вартує з самого початку – з драматургії. Адже свіже виструганий дерев’яний чоловічок корчиться від болю в голодному животі – татко поспішає за їжею, а повертається з абеткою. Зрозуміло, гризи, мовляв, граніт науки… Але такі нестиковки не роблять честь постановці, в тому числі і студентській.
Не все ладно і з режисурою – гарно скроєний динамічний початок спершу починає просто провисати, а з рештою і взагалі не зрозуміло – чи то стрем’янка – режисерська концепція, чи то її просто не забрали монтувальники зі сцени.
Поверх цих дрібниць – молодість та перспективність студентів та усього акторського майбутнього, які своєю енергетикою перекривають частину гепів вистави. Але безкінечні повтори біганини втомлює не лише глядача, а ще й акторів… Тож, із надією на дошліфування студенських робіт та гідне їх представлення театральному світові
КАРМЕНСІТА
I want to go to Brazil – загостренням до сих пір не втіленого бажання завершився перегляд інтерактивної вистави Театру ляльок «Кріс Мігель» з бразильського міста Сан-Паулу.
Відштовхнувшись від сільської дівчини Кармен, Кріс Мігель розповіла свою історію «Карменсіти», яка універсально підійшла і дорослому і малюкові. У вирі подій вона – господиня сцени, вправно жонглює словами і інструментами, ляльками і глядачами… Переводить відповідальність за трагічність сюжету на авторів, при цьому простягає рятівну паличку з альтернативним фіналом глядачеві. А своєю різнокольоровою спідницею вмикає вічний двигун у безкінечній історії кохання, початок і завершення актів якого відраховує рогатий Toro…
Сценічна версія та виконання, диригування глядачем та вправність на ігровому майданчику, фантастичний вокал та нескінченна енергія – от що таке «Карменсіта» із бразильського Сан-Паулу
ЕСТОНЕЦЬ НІКОЛИ НЕ НУДЬГУЄ
Талліннський театральний проект «Бананова рибка» представив роботу, за мотивами народного фольклору у постановці прижиттєвого класика лялькового театру Рейна Агура «Естонець ніколи не нудьгує».
Знову-таки, вистава не в повній мірі конкурсна робота – скоріше, гарна і вправна презентація прибалтійської країни на туристичному форумі чи конференції. Безліч чудових знахідок – і режисерських, і художніх. Низка алюзій та безгранична самоіронія – тут є все у нескінченній кількості. Головне – що відсутнє – єдиний знаменник для роботи фестивального журі. Але то вже зовсім інша історія…
На цьому тема фестивалю pUPpet в спільноті не вичерпана. Є ще про що написати. І за мотивами вистав, і не тільки.
І це дуже круто, адже завдяки події пішов процес вмикання, з’явився запал!
Тож, фестиваль не промайнув дарма!