Фестиваль-премія GRA. День 5-6
Фінальна трійка першого Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «GRA».
Сьогодні ще окремо про вистави, а наступний текст – загальний огляд.
Вистава «Ангелик, що загубив зірку» (реж. Віталій Гольцов, Чернігівський обласний театр ляльок ім. Олександра Довженка) підняла на крилах ангела-космонавта, піднесла малюнками малого хлопчика та гепнула долі антирежисурою, антиакторством, антисмаком та іншими анти-анти-анти своїми складовими.
Коротко по сюжету. Ангелочок з крилами у костюмі космонавта спускається на землю у пошуках зірочки, яка опинилася в руках у підприємливої бабці. Виконав безропотно забаганки старої та не отримавши бажаного опиняється у вирі випадкових та малопов’язаних персонажів, серед яких онук бабці, поліціянт, бандит, господарка зоопарку… Схема дії кожного персонажу – приблизно однакова – гармидер на сцені із посиленим галасом. Іноді вмикається світло, і персонажі пробігають коло глядацькою залою під передбачуваний регіт дітлахів.
Дуже хочу зрозуміти що до чого у похідному тексті, але п’єси в мережі не знаходжу. Бо фінал – епічний. Вчергове ангелик з’являється посередені чергового перепродажу зірки, мовчки її забирає та відлітає.
Виходить, так можна було зробити від початку, а не прикидатися Золотою рибкою перед старою, і не втрачати час на всю решту єресі.
Тож, до драматургії є питання. Але ще більше їх до постановної групи, які є авторами вистави, яку соромно було б бачити навіть на ранок після найгіршого новорічного корпоративу, навіть на решту від гонорару. Примітивні акторські штампи, галас, вульгаризм. Шокуючий своєю дичиною музичний ряд… Страшко Ангелик-космонавт, що виглядає як ембріональний експонат Кунсткамери…
Вистава «Біла ворона» (реж. Максим Голенко, Миколаївський театр драми і музичної комедії) – дуже крутий маркер – регіональний театри починають визначати свою експертність не в усіх галузях, і звертаються до режисерів, які доводять свою фаховість. Версія Максима Голенко прийшлася на пікові чергової актуальності твору Юрія Рибчинського на фантастичну музику Геннадія Татарченка. На реалізацію задуму отримав роту молодих та підкачаних хлопців. Прекрасний початковий комплект!
Справді, отримав задоволення від спостереженням за розвитком режисерської концепції та образності його втілення. Вистава вийшла об’ємною, насиченою, мясистою, візуально ефектною…
Єдине, чого не отримав режисер на постановку, і додати від себе не зумів – це яскравих голосів та харизматичної Жанни. А постановка матеріалу без головної героїні – це той ризик, із яким не можливо не рахуватися. І, звісно, що музична вистава все ж передбачає наявність кількох яскравих голосів (цього дуже не вистачало).
Тому, під час перегляду насолоджувався музикою та органічною хореографією, точною географією досить не простого сценічного малюнку. Завдяки Рибчинському-Татарченку – гарний варіант на один приємний вечір.
Під завісу фестивалю обрали ґрунтовну постановку великої сцени, з динамічною сценографією, крутою режисурою, переконливими авторськими роботами та підкошеною драматургією – «Вій. Докудрама» (реж. Андрій Бакіров, Чернігівський український музично-драматичний театр ім. Тараса Шевченка).
Про що п’єса – до сих пір не можу собі відповісти. Відповідно, й про головну ідею вистави важко говорити. Відспівати українських відьом можливо лише на відстані із-за кордону? Так? Чи ми самі не в силах визначити, які вистави на українській сцені страшніші за всіх віїв разом взятих, тому запитатися варто у іностранних експертів? Тоді чому було не запитати їх «скайпом», по-ворожбітівськи? Ну то я трішки відволікаюся – вбачаю в одній п’єсі нариви з інших вистав.
Якщо закрити очі на незрозумілий текст – то вистава крута! Режисура Андрія Бакірова – колоритна та різнобарвна. Мовні оберти те перекладацькі витівки – смачні. Образи в виставі цікаві та яскраві – один стіл на трьох ніжках чого вартує! І усі ті епізоди ладно проживають актори театру, а Стара Сонька (Любов Колесникова) – просто приворожує своєю акторською грою майже намертво, по-гоголівськи…
Проте, цілий ряд епізодів не мають свого логічного продовження, але, звіряючись із похідним текстом, змушені бути невидаляємою частиною вистави – певні драматургічні надмірності, несхлопнуті режисером…
При тому, вистава справляє досить цільне враження, приємний післясмак із горчинкою наскоро обрубаного фіналу та під алюзію на «Сто віків» Іллі Глазунова…
PS. Фестивальна частина премії GRA завершена.
Неймовірна подія всеукраїнського масштабу відбулася!
Завтра – офіційне підведення підсумків, до оголошення якого планую викласти і свою версію переглянутого
Але то вже згодом – ранок вечора мудріший.
