Фестиваль-премія GRA. День 2
Друга фестивальна трійка премії GRA була такою.
Вистава «Спокушені спрагою» (реж. Олександр Бєльський, Криворізький академічний міський театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху») – ну не могло ж бути усе на затамованому подиху. Просто страшно уявити, що то були за решта – дві вистави, які не пройшли експертний відбір в номінації «За найкращу хореографічну/балетну/пластичну виставу».
«Спокушені спрагою» – пластична пристрастервательна вистава на досить дивну буфонадну нарізку, де змішалося докупи всі популярні мелодії з аудіокасети епохи кінця минулого століття. Розглянути це як вінтажне вирішення не дозволяє власна пам’ять – все це я вже бачив наприкінці всіх тих самих 90-х – і безпричинне кидання у пристрасті, і розмахування прапорами, і маски-шоу «медсестра по глазки в марлевой повязке»…
А судячи з історії колективу, вистава з назвою «Спокушені спрагою» ще 1999 року мала Гран-прі «Січеславни». Що це було? Та сама двадцятирічна вистава чи її нова реінкарнація – питання до дослідження, але очевидне одне – за ті 20 років, що минули з мого першого знайомства з театром прогресу не видно.
Вистава «Під небом синім» (реж. Тамара Трунова, Національний академічний театр оперети / ГО «Театральна Платформа») – яскравий приклад того, як гуртом добре і вистави робити. Досить прості побутові історії, в яких впізнаєш себе, знайомого, знайомого знайомого,… які викладені тонкою та точною театральною мовою, під акомпанімент оркестра та з внутрішнім акторським сяйвом.
Неймовірний кайф від тих вистав, де унеможливлені дублі та заміни – режисер ставить виставу на конкретних та незмінних акторів, при тому використовує органіку та акторські здібності кожного. Тож, під оркестр актори оперети шикарно співають, драматичні – видають танцювальні па та палітру акторських знахідок, а режисер просто не може не використати на користь виставі атлетичний торс одного з Дмитрів – і використовує його…
Вистава «Гамлет» (реж. Ростислав Держипільский, Франківський драмтеатр) – не боюся повторитися – режисер – підкорювач просторів (писав це ще в тексті до «Модільяні»). Виростити шекспірівського принца в підвалі рідного театру, після чого перенести до цілком не театрального простору і опанувати його за добу так, щоб сонця не було видно, «адже ми у підвалі».
За текст про нео-оперу засяду не раніше перегляду вистави на автентичному майданчику, але емоційний вибух вже вчинив в мені процеси, які чітко поділяють реальність на ДО та ПІСЛЯ перегляду цієї вистави. Й цікавіше за усе, що розум відмовляється скласти пазл окремих складових вистави – лекало сборки не сходиться. А існуюча магія, яка ниточки суцільного безумства перетворює на неймовірний акт мистецтва.
PS. Сьогодні – день народження нового хештегу в спільноті – #маркерилайновистави.
Перший маркер наголошує – якщо вистава потребує докладного пояснення що і про що там буде/було – не інакше, що режисер на постановці відпочив.
PPS. Під час написання цього тексту було проголошено РНБО про військовий стан. Тримаймося!
