Мій Славинський
Меморіальни заходи, вечори пам’яті – події водночас і сумні (бо людини більше немає з нами, і ніколи вже не повернеться), і радісні (бо пам’ять все жива).
Цього тижня в Театрі на Подолі пройшов вечір пам’яті Ігоря Славинського.
Актора і режисера згадували друзі, колеги, на сцені лунали вірші і пісні, фрагменти вистав.
З екрану на залу дивився Ігор Славинський з різних своїх вікових відрізків…
Що робить вечір пам’яті теплим та затишним? Спогади! І їх було безліч – в записі і наживо, від колег, акторів, студентів…
Спогадами Руслани Писанки пройшли замальовки про основний принцип митця (режисера, скульптора або будь-кого) – забирати зі своєї роботи зайве та залишати лише потрібне. Не пройшла в неї ідея протягнути придумку, якій у виставі, на думку режисера, місця не було…
Пішов режисер, а нового на його місце, навіть на вечір його пам’яті допоки немає… Інакше, як пояснити розрізання усього цього тепла та емоційних спогадів пришити білими нитками епізодом – прикладом цілковитого безрежесурья. «А зараз ми згадаємо вистави і фільми, у яких знімався Ігор Славинський» – примірно із таким посилом на сцені з’являється пара ведучих, після чого почалося страшне – монотонне, з безкінечними помилками та вадами наголосів, суворе зачитування вікіпедистичного тексту (в прямому смислі слова – тексту з Вільної Енциклопедії).
Дивно в цій ситуації усе. Нащо було півсотні третьорядних серіалів давати вголос? Якої барви не вистачало, щоб такого уникнути? Якщо без переліку ніяк не обійтись – чому не скористатися відеоекраном – із фільмокадрами, чи максимально примітивно – текстово? Чому співробітники рідного театру Славинського не знайшли можливості уточнити вікіпедичний текст бодай наявними пропусками? Та й найголовніше – хто провів та затвердив той кастинг на кривотекстове монотонне буботіння досить тривалий сценічний час? Неймовірно, як можна одномоментно зіпсувати усе до того напрацьоване…
Під завісу була ще дуже зворушлива хвилина, коли листівки з портретом Ігоря Славинського з однієї сторони, та його цитатою – з іншої, зі сцени, руками його студентів, розлетілися залою… На пам’ять, довгу та світлу пам’ять автори цього жесту вирішили закарбувати своє формальне відношення до події, пропустивши в прізвищі митця літеру. Не з’ясували допоки, хто ж він, СлавИнський чи СлавІнський…
Тому, мій особистий СлавИнський лишається у тих спогадах його вистав та того яскравого та інформативного інтерв’ю, яке ми встигли записати за місяць до «Народного»… Залишився він і на листівці, отриманій в Театрі на Подолі… Але виключно з портретної сторони…
P.S. Шановні дотичні до історії театрів, де мав постановки Ігор Миколайович. Якщо не самі, то надішліть мені в приват уточнення щодо робіт Славинського – дозбираємо коректну та повну інформацію щодо його театрального спадку!
