ЗМІ «Дзеркало тижня». Театральні блогери. Що вони собі думають?

Олег Вергеліс
редактор відділу культури DT.UA

Театральні блогери. Що вони собі думають?

Блогосфера театральна тільки починає формуватися.

Ближче до фінішу театрального сезону — суб’єктивні погляди столичних театральних блогерів на найкращі й найгірші вистави, роздуті авторитети і недооцінені таланти. А також, власне, їхні погляди на зворотний бік нашої театральної блогосфери, яка поки що формується. Серед найкращого (у столиці) ці блогери називають Театр «Золоті ворота», «Дикий театр», вистави Дмитра Богомазова.

Якщо політична блогосфера — давно утрамбований і високооплачуваний мережевий материк (зокрема й на наших широтах), то блогосфера театральна, здається, тільки починає формуватися. З’являються люди — з різних професійних формацій, які системно й доволі впевнено пишуть про український театр. Намагаються зрозуміти його нинішні закони та давні традиції. Намагаються не нав’язувати свою думку, а саме в ній бути максимально щирими, відкритими, доказовими.

І те, що останнім часом такі блогери з’являються, дуже навіть добре. По-перше, вони підстьобують газетних критиків активніше «ловити мишей», не розслаблятися, постійно тримати руку на пульсі, пам’ятати про конкуренцію і, зрештою, адекватно сприймати нинішній відкритий мережевий світ, у якому твоя репутація і твій професійний авторитет — це, крім іншого, виключно якість тексту.

Якщо в Україні театральні блогери щойно виходять «на стежку війни» з театральною закостенілістю та іншими сумнівними гримасами сценічного життя, то в РФ, наприклад, навколо деяких юних театральних блогерів розгорнулися справжні війни. Нещодавно там виник талановитий юнак, такий собі Артюр Рембо від театральної критики, і він буквально підірвав попередній корпоративний пул. Став притчею во язицех, став героєм і антигероєм нескінченних коментів і постів, занурившись у які, часом опиняєшся в глибинних печерах безумства.

У цьому плані саме українські театральні блогери — люди стримані, але відкриті, у них є свої сильні сторони. По-перше, на відміну від офіційних критиків, вони ще не обросли внутріцеховими зв’язками й комунікаціями, тому інколи можуть не добирати слів і валити з п’єдесталів навіть священних корів. По-друге, якщо людина талановита і якщо вона внутрішньо вільна, то її текст про театр часом нічим не поступається найавторитетнішим авторитетам. Не кажучи вже про штатних театральних графоманів із якимись сумнівними «корочками».

Я поговорив із кількома київськими театральними блогерами — різними людьми з різними поглядами, і в їхніх відповідях (як і в їхніх текстах) прозирає головне: любов до театру. Це — немало.

***

Анжела ВЕЛИЧКО працює в одному з менеджерських напрямів популярного журналу «Новое время», добре знає літературу, свого часу потрапила під гіпноз київських вистав Романа Віктюка («Священні чудовиська», «Дама без камелій»), у театрі цінує й відчуває справжню емоцію, якість акторської гри.

— Анжело, а як ти вважаєш, хто сьогодні чесніше пише про театр — критик у тому чи іншому офіційному ЗМІ чи блогер на своїй сакральній віртуальній території?

— Розумієш, я не можу однозначно відповісти, хто пише чесніше. Адже все залежить від конкретних людей, від того, хто пише. І критики, і блогери інколи «бояться» когось скривдити в нашому театрі й тому рідко пишуть негативні відгуки на прем’єри. Якщо говорити про театральну критику в певних виданнях, то постійно стежу за публікаціями в DT.UA, а у FB читаю театральних критиків — Ірину Чужинову, Анастасію Гайшенець. Блогерів не читаю!

— А чи є, на твій погляд, для театрального блогера якісь недоторканні авторитети на вітчизняній сцені? Не те щоб про них страшнувато писати, а просто рука не піднімається людину скривдити.

— Моя велика любов — ще періоду Віктюка — Ада Миколаївна Роговцева. Раніше список «недоторканних», взагалі-то, був ширший. Але, на жаль, уже немає на цьому світлі Віри Леонідівни Предаєвич, видатної актриси київського Театру ім. Лесі Українки. Ні Богдана Сильвестровича Ступки… Як у Чехова — «Вони йдуть від нас». У тому числі й великі недоторканні.

— Який київський театр останнім часом тебе найбільше розчаровує?

— У київський Театр російської драми ім. Лесі Українки я не ходжу вже років три-чотири, тому нічого не можу сказати про «зачарування» чи «розчарування». З колишніх (улюблених) останнім часом дуже розчаровує київський Молодий театр.

— Ти сама сказала це слово — «зачарування». До яких театрів його можна застосувати нині?

— Стабільно перший у списку моїх улюблених театрів — «Золоті ворота». Але все-таки я більше ходжу на певних режисерів і акторів, ніж у той чи інший театр. Щодо театрів і «зачарування» ними — мені властива всеїдність: театр «Мізантроп», «Дикий театр», Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, «Дах», Національний театр ім. І.Франка, Театр «Актор», Театр на Подолі, «Театр переселенця», деякі інші.

— Ось мені цікаво, а ти передбачаєш якусь адресну аудиторію, коли пишеш свої відгуки на виставу? Чи це просто твій внутрішній монолог, тобі абсолютно байдуже, хто це читатиме?

— У нас є закрита група театралів у FB, це однодумці, які активно ходять у театри, діляться своїми чесними емоціями. Ми не беремо в цю групу професіоналів, щоб нікого не ранити. Саме в цю закриту групу я й пишу досить багато і максимально чесно — про вистави, які подивилася. Деякі з них раджу, деяких — не раджу. Друзі кажуть, що читають мене, тому й пишу для тих, хто любить емоційний, професійний театр. Мій профіль у FB закритий, пишу для друзів.

— У такому разі назви кілька вдалих і кілька провальних вистав сезону, минає, про які ти писала друзям, щось радячи, а від чогось — застерігаючи.

— Мій особистий «номер один» — вистава сезону — «Тату, ти мене любив?» режисера Стаса Жиркова в «Золотих воротах». Ця вистава справді зачепила мене особисто, вона співзвучна з моєю внутрішньою історією. Ця вистава дуже емоційна, з якимось особливим післясмаком. «Тату» — цільна вистава з чудовою режисурою, з міцним професійним акторським ансамблем. І це одна з найкращих вистав Стаса, на мій погляд.

У суб’єктивному списку з того, що рекомендую подивитися на київських сценах, досить багато назв: «Каліки» («Золоті ворота»); «Король Убю» і «Сліпота» (Театр «Мізантроп»); «Земля» і «Розбитий глек» (Театр ім. І.Франка), «Схід—Захід» і «Кохані люди…» (Театр «Актор»), «Холодна м’ята» («Малий театр»). Взагалі, в цьому сезоні було чимало хороших вистав, список можна продовжувати.

Якщо про спірне? Вистава «Кицюня» Максима Голенка («Дикий театр») — одна з найкращих постановок цього талановитого режисера. І водночас це вистава, яку я вважаю «шкідливою» для глядача. «Всі люди — козли, кожен думає тільки про свого кота!» — каже мені режисер. Але це не моя картинка світу. Таку виставу, хай і з професійними акторами (сам Олександр Ярема чого вартий!), я не рекомендуватиму, даруйте мені мій суб’єктивізм. Мій театр — про інше і для іншого.

Трепетно люблю творчість режисерів Влади Бєлозоренко та Тамари Трунової, але «Різанину», «О ДВА» і «Дім на краю душі» теж не внесла б до списку обов’язкових для перегляду постановок. Ці вистави не такі погані, але радити треба, мабуть, щось, що зачепило, що залишило слід у твоїй душі. Правда ж? Виставу «Бійцівський клуб» у театрі «Актор» також вважаю слабкою — і режисерськи, й акторськи, тому вона теж не в «топі», хоча й розчаруванням не стала: не чекала нічого «ах!», нічого й не отримала.

У принципі, якихось надзвичайних драматичних розчарувань у цьому сезоні й не було, оскільки не ходжу на те, що «не моє».

***

Костянтин БЄЛОУС — одесит, зараз навчається в Києві; професійна сфера інтересів — математика, а театр не тільки «стан душі», а й потреба цей стан фіксувати.

— Костю, а чому, взагалі, виникла потреба писати в мережах про театр?

— Перший свій відгук я написав у лютому нинішнього року як подяку за запрошення на виставу. А другий і наступні тексти писалися для кола друзів, яким подобається, «як» і «про що» пишу. Ну, а тепер веду свій telegram-канал, бо не можу інакше. Мені це подобається і приносить задоволення.

— Виходить, усе ж є серед побачених вистав такі, які довго не відпускають тебе, а то й передбачають не один, а навіть кілька відгуків-текстів?

— Другий або третій відгук на одну й ту саму виставу — це завжди новий погляд і новий текст. Ось, наприклад, у другому відгуку на «Кицюню» «Дикого театру» (режисер Максим Голенко) згадав, що раніше я рідко відвідував вистави двічі, але ця стала винятком. Один товариш довго просив повести його в театр, і я вибрав найкраще з того, що бачив сам. А після перегляду — і черговий відгук.

— Основне заняття — математика — не дуже страждає (ревнує), коли театр інколи повністю поглинає, а можливо, навіть і «вампірить» частину продуктивної енергії?

— Я більше скажу. У мене інколи виникає відчуття, що саме театральна публіцистика все більше й більше стає моєю основною діяльністю. А решту, наприклад навчання, я починаю відчувати вже як хобі. Так, зараз у сфері мого інтересу — театр. Про нього й пишу.

— А які теми в нашому театрі, на твій погляд, не дуже розкриті або навіть табуйовані — і для газетних критиків, і для театральних блогерів?

— Я б не сказав, що є якісь табу, адже саме мистецтво театру покликане викликати емоції — позитивні, негативні, байдуже які. Зазвичай усе диктує задум автора. Театр — мистецтво, яке народжується тут і зараз, але й поглинається глядачем одночасно. Отож підтримувати чи порушувати якісь суспільні табу — все виключно у сфері авторського задуму.

Що стосується газетних критиків і блогерів, коли чесно, не бачу особливої різниці між ними. Хіба що в других менше зобов’язань і більше свободи.

— Тепер переходимо до наочної агітації: які вистави останнього часу, на твій смак, варто рекомендувати для перегляду, а які краще оминути десятою дорогою?

— Рекомендую вистави Максима Голенка, Станіслава Жиркова, Влади Бєлозоренко. Взагалі, важливо уникати крайнощів у виборі тієї чи іншої вистави — між банальністю і бажанням «випендритися». Так, важливо читати відгуки критиків на вистави, але треба вчитися «читати» й самі вистави. Тільки так почне вироблятися і формуватися смак.

— Чи є в тебе в Києві свій театр? Місце, куди тягне магнітом?

— Це «Дикий театр». Поки що його найрегулярніше відвідую.

— «Дикий» — театр епатажу, провокації, іноді — того ж «випендрьожу», іноді — інновації. По суті, це все-таки режисерський театр, хоча в медіа він позиціюється як продюсерський. До чого я веду? Чи приваблює тебе суто акторський театр? Адже багатьом блогерам і глядачам він видається архаїкою.

— Для початку вияснимо, про яких глядачів говоримо. Про готових аплодувати, незалежно від того, що їм показують? Якщо так, то мені важко відповістити на запитання. Особисто мені здається, що сучасним глядачам байдуже, «на що» або «на кого» ходити в театр. Але, в принципі, я впевнений: частина нашої публіки ходить саме «на акторів».

Якщо говорити про себе, хай вибачать мені представники акторської професії, — приходжу в театр передусім на п’єсу, на режисера. «Суто акторський» театр мене мало цікавить, швидше, розглядаю його як інструмент в умілих руках постановника. Наскільки такі «інструменти» органічно підібрані, органічно грають, наскільки вдало розміщені на сцені і як самі актори («інструменти») між собою взаємодіють у сценічній композиції.

***

Богдан ПАНКРУХІН мріяв випробувати себе в акторській професії, але, судячи з усього, остаточно віддав перевагу професії сценариста; любить подорожувати, був у Танзанії, мріє поїхати в навколосвітку автостопом; про вистави пише з психоделічною проникливістю, наче сам програє за акторів деякі ролі.

— Богдане, а який із твоїх відгуків на вистави сам вважаєш найбільш точним і процесійно переконливим?

— Мені важко відповісти на це запитання з тієї простої причини, що я до своїх текстів досить упереджено ставлюся. І, поки люди не починають репостити й лайкати текст, чекаєш коментарів на кшталт «Господи, як ти взагалі дивився цю виставу?».

Та якщо все-таки відповідати, то, мабуть, це відгук на «Гедду Габлер» Генріка Ібсена в «Золотих воротах», оскільки я пережив на виставі своєрідну мандрівку до свого підсвідомого, а після таких речей тексти пишуться якнайкраще і якнайлегше. Бо ти відчуваєш, що хочеш написати, що в тобі особисто зачепила вистава.

Найбільш вдалі рецензії в мене виникають на постановки, з якими відбувається духовне злиття, назвемо так, а це майже всі вистави «Золотих воріт». І почалося все з «Міста богів».

Я, коли чесно, досі не зрозумів, «про що» та вистава. Але після неї я вийшов якимось зміненим, і перший вдалий текст був саме на «Місто богів».

— А якщо у виставі грають твої колеги, і грають вони інколи відверто погано, що робити — писати чи не писати? Яка відповідь блогера?

— Слава Богу, з таким поки що не зіштовхувався і не знаю, як вчиню, коли зіштовхнуся згодом. Тож залишається тільки гадати. Тут ще величезну роль відіграє така річ, як дружба або відсутність дружби з тією чи іншою людиною. Бо якщо актор — твій товариш або просто знайомий, то ти не будеш привселюдно його критикувати. Людського чинника ніхто не скасовував, і в цьому контексті він спрацьовує, як мені здається.

Хоча інколи покритикувати все-таки варто, аби людина знала, над чим їй працювати. Просто робити це треба в лояльній формі.

А ось якщо ти не знайомий з актором, то тут уже можна дати собі волю. Не лукавитиму, але сварити завжди легше, і від цього іноді навіть отримуєш своєрідне задоволення.

У кожному разі, заплющувати очі на погану гру не можна. Інакше тоді йдеш проти себе. Тільки при цьому треба пам’ятати, що пишеш про живу людину, і кожне грубе слово може поранити. Зрештою, не тільки актор винен у поганій грі, а й режисер, який допустив цього актора на сцену або ж не допрацював із ним.

— Чи є сьогодні вистави, які перевертають твою душу і якось змінюють твоє внутрішнє життя?

— Такі є. І вони є в маленькому підвалі на вулиці Шовковичній у театрі «Золоті ворота». Я коли йду туди, то наперед знаю, що там мене чекає відверта і болісна розмова, після якої вже сам стаєш іншою людиною.

Із яскравих прикладів, окрім згаданої вистави «Місто богів» (досі в шоку від побаченого), можу назвати «Тату, ти мене любив?» і «Гедду Габлер». Ще до цього списку можу додати «Наше містечко» в ТЮГу (режисер Дмитро Богомазов): кожен повинен це подивитися обов’язково, там правильні речі доносяться глядачеві. Ну й так, навздогін, назву «Гей-парад» у «Дикому театрі» (режисер Олексій Дорічевський), це талановито і вціляє прямо в точку.

— Хайп для театрального блогера — тут і зараз — у цьому є потреба?

— Ну, як на мене, хайп для театрального блогера — річ примарна, бо театр сам по собі від хайпу досить далекий. Хайпові речі — про які говорять, як ті ж таки «Месники». Не знаю людини, котра б не сходила на цей фільм чи не планувала його подивитися.

А «хайпити», коли ти театральний блогер, можна тільки у вузьких колах, але це навряд чи треба робити спеціально.

Мені просто подобається писати про театр! І так, я тішуся, коли текст репостами розлітається від одного актора до іншого. Хоча на початку я про це не думаю.

— Текст про виставу народжується в голові під час перегляду, чи потрібен певний час для осмислення побаченого?

— Це складне запитання. Коли дивишся виставу, то в голові стільки різного народжується, про що хотілося б написати! Потім приходиш додому, починаєш писати текст. І, в результаті, половину збираєш докупи, намагаєшся органічно і зв’язно все це викласти, а тим часом друга половина думок уже вилітає з голови. Тому всі мої «рецензії» трохи мене розчаровують.

Але якщо повернутися до запитання, скільки треба часу, — то все залежить від вистави. Буває, зразу після перегляду знаєш, про що написати, буває, вистава настільки «мимо тебе», що будеш цілодобово сидіти й нічого з себе путнього не вичавиш. Раз на раз не виходить.

— Чому глядач сьогодні знову активно пішов у театр — театр став кращим, чи багатьом просто йти нікуди?

— Мені важко судити. Я з дитинства люблю театр. Тому завжди спостерігав аншлаги на хороших виставах, а також порожні ряди на гірших. У мене просто два кола спілкування: театральна «тусовка» і мої друзі ззовні. Перші як любили театр, так і продовжують любити, другі як не ходили, так і не ходять, скільки їм не радь.

Та якщо все-таки багато людей почали «ходити» в театр, то тут причина в якихось нових формах. Ще п’ять років тому в театральному житті Києва не було того, що є тепер.

Великий вплив справив на мене й на багатьох Станіслав Жирков, як на мене, він показав українцям інший, новий вид театру в широкому обсязі.

Він як Годар для кінематографу, ну там «Нова хвиля» та інше… Я, звісно, не заглиблювався і в чомусь можу помилятися (може, хтось до нього в нас уже таке робив?), але в розмовах, крім його театру, ще «Дикий театр».

Вони пропонують альтернативу театру пострадянському, який усім набрид і часто дуже далекий від людини.

А коли приходиш у «Золоті ворота», тебе занурюють у реальне життя, тим самим розкриваючи очі на те, що відбувається навколо тебе за межами залу й сцени. Ну, а «Дикий театр» — дуже крутий театральний атракціон, який працює на вау-ефекті — шокує, смішить, епатує. Люди таке дуже люблять. Особисто мені не всі їхні вистави подобаються, але є й фаворити.

— Твоя версія найкращих на сьогодні молодих київських драматургів, акторів, режисерів?

— Із київських режисерів серед найкращих уже згадані Станіслав Жирков, ще Влада Бєлозоренко, Максим Голенко, Тамара Трунова. Серед молодих акторів багатьох можу згадати, Київ славиться талантами: Сашко Піскунов, Юрій Радіонов, Богдан Буйлук, Влад Писаренко, Лілія Цвелікова, Дмитро Олійник, Євген Щербань, Ілля Пономаренко, Іра Ткаченко, Віталій Ажнов. Список можна продовжувати й продовжувати. При цьому важко когось для себе виокремити, кожен прекрасний у своїх ролях.

Щодо драматургів — оригінальним не буду, назву Павла Ар’є, його п’єси — це настільки про нас, що інколи аж страшно.

А взагалі, обожнюю Мартіна Макдонаха. Так, він ірландець, але його часто ставлять у наших театрах, чому ні? Читаючи його, розумієш, що Україна багато в чому не дуже відрізняється від Ірландії. При цьому все він робить зі смаком і балансує між абсурдом та реальним станом речей, тож, коли читаєш його твори або дивишся фільми, неодноразово ловиш себе на думці, що все це одночасно не могло б і могло б відбутися у справжньому житті.

***

Сергій ВИННИЧЕНКО — людина системна, маркетинговий консультант, сертифікований коуч, у його відгуках на театральні прем’єри також є усвідомлена «системність», послідовність, заглиблення у той сценічний сюжет, який його цікавить.

— Політичні блогери і театральні блогери, — у кого з них сьогодні ширше поле для творчого маневру?

— Спочатку треба конкретизувати. У кого які творчі маневри? Які завдання? Які очікувані результати? Кількісні чи якісні показника є мірилом маневрів? Ці та ще безліч питань формують кінцеву відповідь.

Маркетингова складова в моєму повсякденному житті веде шляхом структурування, виявлення показників, за якими можна провести порівняння, і лише після цього — аналіз результатів. Тож блогерство — певна ніша, яку можна розвивати у розтині 360 градусів. Обмеження встановлює собі тільки блогер (як особистість) або замовник (якщо мова про блогерський проект).

А реалізуватися цілком можливо в будь-якому форматі, коли це: 1) справа, яка тобі щиро подобається; 2) ти в ній насправді тямиш; 3) чітко сформулював і визначив для себе, що є тією ватерлінією, нижче якої забороняєш собі опускатися

Свого часу журналістські будні посилили градус мого театрального кипіння. Ну, а з появою блогерських платформ значно полегшився процес пробивання матеріалів крізь редакторів (справа ускладнювалася непрофільністю видання, в якому працював). Інтернет почав заповнювати вакуум, як у сегменті теоретичної інформації (мемуари та підручники театральних гуру, історія театру, фахові статті), так і в сегменті відеоверсій вистав.

На тому моменті, певно, все й зійшлося: персональна зацікавленість + журналістський бекграунд + матеріал для обробки + власне критичне мислення.

Так виникли перші окремі театральні тексти, потім — антології жанрові, за режисерами, за п’єсами тощо.

І цілком логічно, що кількість контенту привела до виокремлення його в автономну спільноту під назвою «Театральна риболовля». Скільки разів треба закинути невід, щоб упіймати золоту рибку? Із пошуком притомних вистав усе цілком аналогічно.

«Театральна риболовля» — це авторські тексти за мотивами переглянутих вистав, антології в рамках актуальної тематики, а віднедавна — ще й влог. Першою помітною подією об’єктива відеокамери став 20-річний ювілей вистави Молодого театру «Синій автомобіль». Міні-серіал на основі інтерв’ю з режисером вистави Ігорем Славинським і став першою ластівкою. Цього разу поєдналися сучасні потреби споживачів контенту + власний продакшн досвід. І то ще не межа…

— Чи є ображені після твоїх текстів, якщо так — хто вони, чи є вдячні, якщо так — хто вони?

— Сучасна театральна спільнота виглядає як броунівський рух без чітко виражених векторів та маркерів. Перетнувшись із трактуванням певної постановки, автоматично входиш у резонанс із якоюсь іншою.

Тому мій власний театральний світогляд досить фіксований і ґрунтується на логічно-математичних засадах.

Так, я впевнений, що перевірити алгеброю гармонію можна. Більше того, у мінливому театральному стані це єдиний спосіб уникнути будь-яких маніпуляцій

У жодному моєму тексті не було порушено співіснування цілісної системної картини сприйняття, з одного боку, та препарування на складові — з іншого. І саме така схема забезпечила чималу кількість, переважно приватних, відгуків про суцільну підтримку і задоволення позицією (вільних і відкритих висловлювань щодо конкретної позиції від людей, дотичних до театру, сьогодні майже не трапляється).

Тепер щодо «ображених та задоволених». Цілком природно, що є і такі й сякі. Зупинятися на задоволених не буду,— бо коли все (або майже все) у вистави складається, то лайків, перепостів, повідомлень і особистих слів захоплення — скільки завгодно. Цікавіший зворотний бік. Коли я погоджуюся на запрошення, для мене надосновний момент — повне і всебічне розуміння стороною, котра запрошує, що сам факт запрошення не гарантує лояльність тексту.

Текст формує виключно сама вистава: є в ній режисерське рішення чи немає, актуальність драматургії та чи відповідає вона сьогоденню, акторські роботи, сценічне вирішення і багато іншого.

Але навіть після роз’яснень та наведення прикладів стосовно певних текстів після вистав буває по різному. І тексти із вказуванням напрямку подальшої пішохідної мандрівки, і перехід на «ти хто такий є?!», і блокування, й істеричний шлейф із небилицями по знайомих-перезнайомих…

Моє ставлення до цього було й лишається незмінним: чітке дотримання відпрацьованих маркерів та смаку. Кожен мій текст — не істина в останній інстанції, це точка зору з чітким обґрунтуванням.

Чи повинен я назвати «гівно»-виставу тим, чим вона є, на мій погляд? Вважаю що повинен, але до такої заяви неодмінно додаватиметься розлогий аналіз, чому саме так.

Посередній режисер образиться, емоційно травмується. Фаховий режисер візьме на замітку (не конче почне виправляти абощо). Більш ніж десятирічний стаж спостереження за подіями дав мені яскраві приклади змін і зростання окремих митців.

Я далекий від того, щоб пов’язувати ці факти (виняток — прямий театральний коучинг, коли мене спеціально запрошують на пошук рішення, вдосконалення вистави чи її частини).

Але світ і формується з різних думок, оцінок, вражень, тому повністю ігнорувати кільця зворотного зв’язку можна, тільки перебуваючи в якійсь барокамері

— Кого з наших режисерів вважаєш репутаційно найбільш роздутим, а кого — недооціненим?

— Режисерська репутація, в моїй системі світосприйняття, не існує як клас. Переглянувши переконливу виставу одного режисера, я в жодному разі не стану автоматичним прихильником його наступної роботи. Кожна вистава — новий іспит, якого не перекрити жодною репутацією. Ефект «залікової книжки» на мене не діє.

І, навпаки, цілком спокійно можу відвідати виставу режисера, який минулого разу не був переконливим. Але тут умикаються інструменти big data. Режисер, який знову й знову наступає на свої улюблені граблі, спускається в моєму рейтингу на все нижчу сходинку, і буває таке, що певного режисера взагалі викреслюю зі свого горизонту (викресленими є й кілька театрів у цілому).

— Згадай кілька найсильніших і найбільш сумнівних вистав із тих, які бачив у сезоні (стислі характеристики успіху і провальності).

— Якщо дуже стисло — вистава відбулася, коли наявне режисерське рішення. Решта — автівка, що розібрана на запчастини, — доводиться говорити про прекрасний мотор у непрацюючому авті.

Мій діапазон не обмежується академічними театрами, — переглядаю досить багато всього. Тож відповідь буде максимально розлогою у досить стислому форматі.

Особисте враження від академічних театрів — період розквіту застою. На нові сценічні рішення дуже неповороткі, а кондові постановки на шлейфі попередньої глядацької пам’яті виглядають як посталі мерці.

Попри повну актуальність, досить безпорадні — саме через відсутність режисерського рішення — міллерівські «Всі мої сини» (Станіслав Мойсеєв, Національний театр ім. Франка) або чапеківська «Мати» (Ігор Матіїв, Театр на Подолі).

Продовжує видавати відсутність фантазій за нове слово в мистецтві гастрольний гоголівський «Ревізор» (Автанділ Варсімашвілі, Тбіліський театр ім. О. Грибоєдова).

Певним порятунком стає яскрава акторська робота (принаймні одна на виставу), яка може врятувати режисерський крах, — Олена Хохлаткіна у «Дорогій Памелі» (Дмитро Чирипюк, Театр ім. Франка).

На противагу цим можу назвати вистави великої сцени, які йдуть на експерименти і витримують жанр: «Кохання на дотик» Герша (Ганна Козирицька, Театр драми і комедії), «Уявний хворий» Мольєра (Оксана Дмитрієва, Харківський театр ляльок) і звісно, і звісно, «Наше містечко» Торнтона Вайлдера (Дмитро Богомазов, ТЮҐ на Липках) — цільнокроєні вистави, з чудовою режисурою, смачними акторськими роботами. Одне слово, зроблені із любов’ю.

Альтернативні театри та мала сцена сьогодні дають більший привід для задоволення. Досить багато цікавого й переконливого можна надибати в «Золотих воротах» (Франкове «Украдене щастя» Івана Уривського, бунінське «Мітіне кохання» Влади Бєлозоренко і, певна річ, «Тату, ти мене любив?» Богославського від Стаса Жиркова), в «Дикому театрі» («Бути знизу» Юлії Мороз і, звичайно, «Кицюня» Макса Голенка).

Іноді драматургічно шкандибає, але режисерськи прекрасна ворожбитівська «Саша, винеси сміття» Тамари Трунової в Молодому, і звісно, фантастично бездоганна (що драматургічно, що режисурою, що акторськими роботами) шекспірівська «12-та ніч» Дмитра Богомазова у Театрі драми і комедії.

На противагу названим — є сирозварений «Світ у горіховій шкаралупі» Дмитра Захоженка в Театрі на Печерську і вистава без режисури взагалі «Наш клас» за Тадеушем Слободзянеком у постановці Сергія Перехреста у просторі «Сцени 6»).

Продовжую стежити за аматорським і студентським мистецтвом, адже вони — завтрашній день театру. Ладне поєднання чеховських оповідань із живим музичним виконанням народило проект «Керівництво для бажаючих одружитися» (Сія Тітова, Київський джазовий театр).

Філігранна робота з ляльками-болванками, яким підвладне все, та навіть більше (ляльковий стриптиз — найбільше потрясіння сезону), у «Стомленому дияволі» за Ковальовим (Михайло Урицький, Навчальний театр Київського університету ім. Карпенко-Карого, 3-АТЛ курс). Тонка і прониклива акторсько-режисерська «Купідон-сторі» в досить рідкісному для України тіньовому театрі (Андрій Лелюх, театр-студія «Papasony»). І, звісно, «Дракон» Шварца (Михайло Бондаренко, театр «Арсенал», ЦХТТ «Печерськ») — лауреат першої премії у новій номінації «Київської пекторалі» як найкращий Народний театр.

Цього сезону трішки повернувся до антрепризи (загалом, цей «жанр» на пострадянському просторі дуже нівельовано шляхом заробляння грошей на порожньому творчому місці). Експеримент не можу назвати зовсім невдалим. Адже, на тлі зіркового непорозуміння «Як витратити мільйон, якого немає» Гаріка Корогодського у постановці Тихона Тихомирова та «Хаос. Жінки на межі нервового зриву» Міка Мюллюахо режисера Макса Голенка, відкрив для себе каскад щирого емоційного акторського й режисерського задоволення від «Ілюзій» Івана Вирипаєва. Кайф постановника Стаса Жирков та команди «Те-Арт» у геометричній прогресії передається глядачам у залі.

Окремий біль — дитячий театр. Місце першої зустрічі маленького театрала з мистецтвом не повинно нести страждання! Вистава за межами здорового глузду — «Скрудж, або Різдвяна пісня у прозі» Діккенса (Костянтин Дубінін, ТЮҐ на Липках) чи «Вовченятко з казкової торби» Гольцова (Віталій Гольцов, Криворізький театр ляльок), взагалі, на мій погляд, не мають права бути. Вистава, після якої дитинка ховається за крісло й зі сльозами на очах благає: «Мамо! Мамочко, ми ж більше не прийдемо сюди?!», не повинна травмувати незрілу дитячу психіку і ставити величезний хрест на театрі в майбутньому маленької людини!

Джерело: український суспільно-політичний тижневик «Дзеркало тижня. Україна»
Випуск №18-19 від 18 травня 2018