Труднощі відтворення у перекладі власних імен з прозорою семантикою
Тетяна Некряч (канд. філол.наук, доцент)
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка
Труднощі відтворення у перекладі власних імен
з прозорою семантикою
Аксіоматично, що у жодному художньому творі немає випадкових власних імен. Це не означає, що кожне ім’я свідомо розраховане на певну змістовну асоціацію, проте автори ретельно обирають імена для своїх персонажів і враховують при цьому безліч факторів різного соціо-культурного і мовно-стилістичого рівня. Вивчення ранніх редакцій творів великих майстрів слова свідчить про те, наскільки вимогливо підходили вони до називання героїв і як глибоко розуміли, що ім’я є важливим компонентом цілісного образу. Лев Толстой відмовився від імені Аркадій, – і князь Андрій завдяки цій зміні імені набув додаткового виміру: зникла світська манірність, з’явилися мужність, снага і рішучість. Евфонічність імені Анна Кареніна зберігається при будь-якому перекладі, але той важливий відтінок, що впродовж усього роману героїня називається Анна або Анна Аркадіївна (знову асонанс!), не перетворюючись на фоні усіх тих анлізованих Кітті, Доллі, Бетсі та Стіви на Анні або Нетті є показовим штрихом, який корелюється із біблійним епіграфом і одразу виділяє Анну зі звичного світського кола. Для сучасників Толстого ці нюанси були вельми показовими, а от чи відкриваються вони інокультурному читачеві – це велике питання. Якщо фоностилістичний рівень власного імені, алітерація або асонанс, є більш-менш універсальним, то смислові, алюзивні і асоціативні параметри здебільшого залишаються невідтвореними при перекладі і примножують ті неминучі втрати, що виникають при будь-якому перекладі. Навіть не кожен росіянин зрозуміє гумористичний бік імен і назв в українських повістях Гоголя: Свербигуз, Мотузочка, Черевик, хутір Витребеньки… Наскільки збагачують палітру Достоєвського вигадані ним прізвища Лєбєзятніков, Мозгляков, Лєбядкін, Мармеладов, Смєрдяков!
Прекрасно розуміли стилістичний потенціал власних імен іронічні автори «Дванадцяти стільців» і «Золотого теляти». Сполучення питомо українського імені Остап з суто єврейським прізвищем Бендер – блискуча знахідка, яка, щоправда, через часту повторюваність втратила свій гумористичний підтекст. Остап Ступка є нормою, а Остап Бендер – це ономастичний нонсенс (як Пінхас Затуливітер або Шльома Кочерга), і, як такий, набуває сили стилістичного прийому великої експресивності. Зрозуміло, що транскодування таких поетонімів при перекладі повністю позбавляє їх стилістичної забарвленості і перетворює просто у набір звуків. Хіба здатне транскодування відтворити комізм поєднання претензійно-бундючного імені Васісуалій з просторічно-зниженим прізвищем Лоханкін? Або французький префікс у прізвищі Птібурдуков? Як донести, скажімо, в англійському перекладі геніальну “телескопічність” прізвища Мармеламедов, у якому Мармеладов з алюзіями на Достоєвського ніби розколюється популярним єврейським прізвищем Меламед? Про Крестовоздвиженера годі і казати.
Очевидно, що така ситуація виникає і при перекладі українською чи російською мовами творів інших культур, і стосується це не лише постмодерністської літератури, яка рясніє алюзивними іменами, що є однією з принципових засад її поетики. «Наш читач не зобов’язаний розуміти, – зауважує Нора Галь, – що у блискучому, безпощадному «Ярмарку суєти» хитромудра Беккі недарма носить прізвище Шарп. А тим самим героїня втрачає певну рису, і читач, що не кажіть, частково обікрадений.» [1: 159]. Однак, запропонований Н. Галь варіант Беккі Гостр (Бекки Востр) має ту ваду, що це ім’я давно стало провербіальним, отже в усіх випадках його алюзивного вживання доводилося б робити таку саму заміну, що навряд чи можливо. Транскодування прізвища Sharp призводить до непорозуміння, коли на ньому в тексті роману будується гра слів. Забудькувата місіс Кроулі називає гувернантку міс Блант – через хибну семантичну асоціацію: sharp – гострий, blunt – тупий. Антоніми переплутати можливо, отже в оригіналі виникає гумористичний ефект, а от у перекладі Блант замість Шарп звучить безглуздо і перетворюється для читача на ребус. Якщо вже Шарп залишається інваріантом, перекладачам варто було б поекспериментувати саме з його формою: міс Шарм, міс Шарф, міс Шрам, міс Парш тощо. Принаймні, авторський прийом було б частково реалізовано.
У багатьох творах імена не обігруються в тексті, проте чимало говорять читачеві оригіналу, оскільки утворюють асоціативний шлейф. У романі Р.П. Уорена «Вся королівська рать» власні імена несуть додаткове смислове навантаження: Willie Stark – тут і воля і непохитність, Jack Burden – тягар (Джек довго відмовляється прийняти тягар відповідальності за свої дії, і це спричиняє не одну трагедію, Cass Mastern – пророцтва Каса не доходять до Джека, як і пророцтва Касандри. У перекладі ці імена не мають ніяких конотацій.
Іноді дивуєшся, як легко відмовляється перекладач від пошуку і боротьби і йду шляхом найменшого спротиву. У низці оповідань Агати Крісті діє персонаж другого плану, поліцейський інспектор Slack. У численних перекладах його прізвище завжди транскодується – Слек. Англійською мовою це слово означає млявий, неповороткий, вайлуватий, оспалий, лінивий, повільний. Ці значення без особливих зусиль можна було б актуалізувати при перекладі з огляду на те, що письменниця неодноразово підкреслює небуденну моторність інспектора, зазначаючи, що вона «belieshisname», тобто спростовує його ім’я. Фраза «Інспектор Слек з енергійністю, яка спростовувала його ім’я…» стає черговим ребусом для читача, який не знає (і не мусить знати) англійської мови. Проте рішення лежить на поверхні: варто було б узяти будь-який з вищенаведених прикметників і “англізувати” його відповідними формантами – Млявлі, Вайлоу, Лініверт, Соннитон, Неповроут тощо, і цим відтворити асоціативний шлейф імені. Тоді б і фраза «ІнспекторМлявлі/Вайлоу з енергійністю, яка спростовувала його ім’я…» стала прозорою і ясною у перекладі і повністю донесла б авторський прийом.
Подібний прорахунок має місце у російському перекладі одного з романів Рекса Стаута про Ніро Вулфа. На очах Арчі Гудвіна застрелюють одну юну особу. Арчі чує її останні слова, які він сприймає, як «It’s a shame, shame». Згодом з’ясовується, що насправді дівчина назвала свого вбивцю, якого звуть Shayne. У перекладі вийшла суцільна абракадабра. Дівчина нібито каже: «Це сором, сором» («Это стыд, стыд»). Такий переклад не лише бузглуздий, а й безграмотний, адже It’s a shame означає англійською не це сором, а яка жалість, як шкода. Дуже легко і природно уявити, що дівчина, вмираючи, скорботно сумує за своїм життям, і до чого тут сором? Коли, врешті-решт, убивцю викривають, і Арчі розуміє свою помилку у трактуванні останніх слів загиблої: «Значить, вона сказала не сором, а Шейн» – ніби це можливо переплутати, – перекладач робить виноску: в англійській мові ці слова звучать подібно. Прекрасне пояснення! При такому підході розривається не лише сюжетний ланцюжок, який веде до убивці, а й елементарні міркування здорового глузду. При бажанні доволі легко знайти відносно задовільне рішення, просто змінивши ім’я злочинця таким чином, щоб його дійсно можна було прийняти за інше слово, яке вписувалося б у контекст: «Жаль, жаль…» – «Джайлз, Джайлз…», «Усе марно…» – «Це Марло…» абощо.
В українському художньому перекладі існує чимало блискучих прикладів передачі асоціативного фону імен з прозорою семантикою. Варто лише згадати повне зібрання творів Шекспіра українського мовою, де М. Рильський, Д. Паламарчук, Д. Білоус та інші демонструють високе мистецтво відтворення промовистих імен [2]. Так, пришелепкуватий, загальмований суддя Robert Shallow стає Робертом М’ялоу. Невгамовний п’яниця і ненажера Sir Toby Belch (belch – гикавка) з’являється під іменем Тобіо Гик. Кволий боягуз Sir Andrew Aguecheek (ague– лихоманка, трясовиця) називається Андреа Тряс. Christopher Sly (sly– хитрий) стає Крістофером Пройдом. Метка пройдисвітка Mistress Quickly (quickly – швидко, прудко) фігурує як пані Спритлі, Bullcalf (теля) – як Нуйвіл (ну й віл!), Feeble (слабкий, кволий) – як Немітч… Слід зауважити, що в аналогічному російському виданні ці імена або транскодуються, або передаються як прізвиська, а не прізвища (Телок, Лишай, Немочь).
Такий перекладацький прийом не є універсальним і може застосовуватися лише до імен вигаданих персонажів. Якщо йдеться про історичних осіб, якою б прозорою не була семантика їхніх імен, якою б сильною не була спокуса для перекладача, нічого, крім транскодування або історичної транскрипції запропонувати не можна. В історичній хроніці «Річард ІІ» Шекспір охоче і вдало каламбурить на імені Johnof Gaunt. Герцог Ланкастерський, син Едуарда ІІІ, повновладний правитель Англії за часів отроцтва свого небожа Річарда ІІ і батько майбутнього короля Генріха ІV Болінгброка увійшов в історію як Джон Ґант, і це ім’я не може підлягати жодним перетворенням у перекладі. Шекспір обігрує прикметник gaunt – знесилений, виснажений, змучений. На смертному одрі старий Ґант виголошує монолог, побудований на каламбурі:
Oh, how that name befits my composition; Old Gaunt, indeed; and gaunt in being old… Gaunt am I for the grave, gaunt as a grave…[3: 385]
що викликає здивовано-іронічну репліку короля Річарда:
Can sick men play so nicely with their names? [ibid].
Очевидно, нікому не спаде на думку перетворювати Джона Ґанта на Худа, Кволоучи Слаблі. Його ім’я – історичний інваріант. Створювати каламбури на імені Ґант дуже важко. Перекладачі шукають компромісів, компенсаційних засобів, проте в жодному з відомих мені перекладів «Річарда ІІ» не вдалося передати “чорного гумору” оригінальних каламбурів. Український перекладач В. Струтинський пропонує доволі штучний каламбур Здоров’я Ганта? Хоч хваліть, хоч ганьте! [2, т.ІІІ: 103], а з репліки Річарда ІІ з цілковито зрозумілих міркувань зникає згадування про імена.
Імена популярних персонажів і назв книжок та кінострічок нерідко використовуються у рекламі у деформованому вигляді задля підсилення зацікавленості і гумористичного ефекту. Деформовану ономастичну алюзію можно сміливо віднести до елементів неперекладності. Реклама свиної ковбаси у Британії Porky and Best має своєю алюзивною основою знамениту оперу Джорджа Гершвіна «Porgy and Bess». Магазин жіночого одягу у Парижі названо «Body and Kleid»: тут обігрується відомий фільм «Bonnie and Clyde» – body звучить як Bonnie при нежиті і закладеному носі і водночас означає тіло, а німецьке слово Kleid означає вбрання, одягі є повним омофоном імені Clyde. Такі мовні ігри опираються перекладу – їх можна, при необхідності, передати через застосування інших мовно-стилістичних засобів цільової мови, які створять ефект, зрозумілий носіям іншої культури.
Як буває прикро, коли не вдається відтворити хоч і не надто суттєву у загальному задумі, але блискучу гру слів у власних іменах. Американський письменник Лоренс Сандерс має цикл романів, оповідачем і головним героєм яких є дотепний плейбой і приватний детектив Арчі Мак-Неллі. Фабула цих романів не надто вибаглива, привабливість їх зумовлюється яскравою манерою мовлення Арчі: тут і кумедні алюзії і ремінісценції, і парадоксальні зіткнення стилістичних регістрів, і цікаві маніпуляції зі стилістично маркованою лексикою. Саме ім’я героя є алюзивним: приватний детектив Арчі Мак-Неллі не може не викликати асоціацій з приватним детективом Арчі Гудвіном з серії Рекса Стаута. У романі «McNelly’s Caper» – «Хитромудрість Мак-Неллі», пояснюючи якийсь свій тактичний хід, Арчі говорить: «Although my name is Archy, let me be Frank» [4: 54]. Імена Archy та Frank мають аналоги-прикметники – лукавий та відвертий відповідно. Жодні зміни імен при перекладі навряд чи прийнятні – не перетворювати ж Арчі на Луку! Можна вдатися або до внутрішньотекстового пояснення («Хоча мене звуть Арчі, що значить лукавий, дозвольте бути Френком, тобто відвертим»), або до настільки ж незадовільної примітки перекладача. В обох випадках втрачається легкість і дотепність оригінальної фрази.
Комусь може видатись, що це дрібниці, які мало впливають на загальне розуміння і сприйняття твору, але, як відомо, дрібниці утворюють досконалість (trifles make perfection, and perfection is not rifle), і у художньому перекладі дрібниць не буває. Усі елементи і рівні оригінального твору однаково важливі, усі вони – виклик для перекладача. Увага до них, як і повага до авторського задуму, мусить бути однією з професійних засад перекладача художньої літератури.
ЛІТЕРАТУРА
1. Галь Н.Я. Слово живое и мертвое: Из опыта переводчика и редактора. – М.: Книга, 1987. – 272 с.
2. Шекспір В. Твори. В 6-ти томах. – К.: Дніпро, 1984 – 1986.
3. Shakespeare, William. The Complete Works. – L.: Abbey Library, 1977. – 1099 p.
4. Sanders, Lawrence. McNelly’s Caper. – N.Y.: Berkley Books, 1995. – 337 p.
